Страта - Марина та Сергій Дяченко
«Безмежно добра Ельза, в минулому повія, а тепер дбайлива скотарка... Щиро любить тварин. І чоловіків, треба сказати, любить усіх без винятку...»
Ірена згадала слова Ніка — із роздратуванням. Чомусь саме тут, у товаристві Сніжки і Рудки, його натяк видався особливо недоречним.
— Ніхто не знає, скільки ролей у Яна насправді, — сказала вона повільно. — Що не одна — це точно... Мене звуть Ірена Хміль, я...
— Знаю, — Ельза охоче закивала. — Вас несправедливо засудили, Трош розповідав... А я — це щоб ніяких пліток не було — клієнта прикінчила якось уночі. Не знала, як убити, просто здуру загатила ножиці в живіт... Але це давно було, тож ви так не дивіться, Скотиняка він був, небіжчик. Хоча, якщо подумати, якби не він — досі б у... сиділа. Під сутенерів лягай безкоштовно, клієнтів — по десятеро за ніч... Це я отак усе відразу вивалюю, бо Нік напевно проговориться. У нього язик, як флюгер — туди-сюди, і не скрипить...
Ірену подивувала Ельзина манера висловлюватися. Каламбур поряд із просторіччям, а вульгарні вирази — разом із дивною делікатністю. Могла б, здається, вилаятись — так ні, посоромилася...
Їй чомусь привидівся Нік, який сидить ось тут же, в сараї, та розважає скотарку анекдотами зі світського життя гінекологів.
Ельза тим часом усміхнулася, й Ірені здалося зараз, що їй не більше дев’ятнадцяти. Дівча...
— І скільки... ви вже тут?
— Тобто, як довго? Та десь років із п’ять... Точно — майже п’ять років. Рудці ось три роки, а Сніжці — чотири... Тихо, Сніжечко, тихо, звикай, ця тьотя тепер своя... Так. А ще були Синька і Барсик, їх довелося по старості прикінчити, так я тиждень ридма ридала, Ян навіть злився: ось заспокою, каже, тебе, щоб водички на сльози не залишилося... Бичка купити обіцяв... Тихо, Рудочко, зараз за тебе візьмемося, потерпи...
Руки Ельзи працювали звично, механічно, легко. Наповнювалася дійниця, подзенькували відра, корови переступали ратицями, поглядали на Ірену, нервово посіпували вухами; тупо дивилися крізь сітку червоноокі кролики.
Деякий час Ірена роздумувала — запитати чи ні? Ось воно, запитання, на язиці крутиться, таке дике й водночас таке природне...
— Вам тут подобається, Ельзо?
Жінка витерла руки об чисту ганчірку. Лукаво хмикнула, знову поправила пасмо:
— Розумію... З незвички дивно... Ходімо. Дівчатка (це коровам), я зараз повернуся...
Господарська прибудова нагадала Ірені лабораторію пана Петера. Повно всякого збіжжя незрозумілого призначення, а серед усього — якісь олійниці, холодильники, котли...
— З незвички дивно, — задумливо повторила Ельза. — Тільки вам за все своє життя стільки гнойовища не зібрати, скільки я його зжерла за один рік... Авжеж. Є мужики, гірші за будь-якого упиря. Ян хоч почесному кров тягне... Усе відкрито... Але я тут людина, зрозуміло? Трош хоч і схиблений, але мухи не зобидить, дарма що курву свою разом із коханцем прикінчив. Сіт... він злий буває, але він мене любить. Якщо налає зопалу — так потім тиждень вибачення просить... А Нік...
— Що, Нік теж? — вирвалося в Ірени.
Ельза всміхнулась, оголивши низку білих зубів:
— Нік... Він вам сподобався, так? Освічені — вони одне до одного тягнуться... Тільки Нік же лікар, вам не можна... — й усмішка Ельзи стала зовсім уже лукавою.
Ірені стало мулько. Захотілося піти; уже на порозі вона ніяково обернулась:
— А Ян? Теж?
Ельза серйозно, без посмішки, похитала головою:
— Ян... Він для мене ніби Создатель. Що я для нього? Добре, коли по загривку мимохідь погладить... Наче телицю яку...
— Нічогенький Творець, — спантеличено пробурмотіла Ірена.
— Зате не кидає, — по-філософськи зауважила Ельза. — Не кидає під парканом, не залишає... як ото... Напризволяще. А кров свою я йому й так віддам. Що мені, жалко?..
* * *До вечора вона просиділа у власній спальні, за столом, перед подарованим комп’ютером. Вона хотіла взятися за задумане ще вчора, але щось не йшло — зате сьогодні, після зустрічі з Ельзою, знайшлись, як їй здалося, єдино необхідні слова...
Вона отямилася, коли в кімнаті зробилося зовсім темно, і пальці вже не втрапляли по клавіатурі. Сіт ввічливо стукнув у двері й повідомив, що пан Ян кличе Ірену вечеряти. У неї виникла сильна спокуса прикинутися нездужою — але ж тоді прийде Нік, і доведеться або симулювати до кінця, або зізнатися в полохливому боягузтві...
Вона хутко перевдяглася — нова сукня сиділа ловкенько, і це хоч трохи підняло їй настрій. Ірена пригладила волосся, надала обличчю байдужкувато-нудьгуючого вигляду і спустилася до вітальні.
Семироль був сам. Ірена очікувала побачити тут всюдисущого Ніка — і спершу зраділа, виявивши його відсутність.
А потім... злякалася. Що далі?
Проникливо співала магнітола; натягнуто всміхаючись, Ірена сіла за стіл просто навпроти адвоката, і той, доброзичливо кивнувши, наповнив її бокал не вином, як вона очікувала, а яскраво-апельсиновим соком.
Вона відразу ж усе зрозуміла (власне, «відразу ж» розтягнулося для неї хвилин на п’ять). Вона дивилася на сік, пробувала його на язик, випила, зрештою, половину келиха...
