Страта - Марина та Сергій Дяченко
Анджей придумав би який-небудь жарт, від якого вона через три хвилини — в найнесподіваніший момент — розсміялася б до вереску. Семироль мовчав.
Вона рвонула плаття — видерши при цьому із зачіски жмут волосся. Від болю аж засичала; на щастя, було темно, навіть вікно залишалося наглухо заштореним.
— Яне, я...
— Стривайте.
Він спритно звільнив її волосся. Розстебнув застібку, яку вона не помітила; Ірена вивільнилася. Стягнула через голову сукню, наступила в темряві на каблук черевика, ойкнула...
— Стривайте, Ірено...
Семироль підібрав її речі з підлоги у темряві, ривком жбурнув на стілець разом зі своїм одягом. Повернувся, сів поруч, поклав їй руку на плече:
— Не кусайте губи...
— Ви... бачите в темряві? — сіпнулася вона безнадійно.
— Міг би збрехати, але бачу. Хочете — зав’яжу собі очі, щоб ми були на рівних?
— Не дивіться на мене, — попрохала вона жалібно. — Я вже не юнка...
— Якби я був романтичним юнаком, то сказав би, що ви чарівна... Романтизму в мені ні на гріш, але ви дуже гарна, Ірено. Вірите?
— Ні...
— Даремно. Чимало чоловіків охоче помінялися би зі мною ролями...
«Анджею, ти чуєш?!»
Ірена готова була до того, що віконниця на вікні раптом зірветься, продавлена знадвору, і крізь розбите скло з’явиться нарешті в сяйві блискавок Творець — жовчний і злий, помахуючи телефонною слухавкою на обірваному дроті: «Досить, погралися! Останній сеанс закінчено, МОДЕЛЬ вичерпала себе, всім очистити експериментальний простір!..»
Але ніхто не з’явився. Руки Семироля неквапливо і м’яко торкалися Ірени, хоча вона воліла 6, щоб він упорався скоріше і без будь-якої церемонії...
Із пам’яті її випірнув чорний ящик у фотолабораторії, а всередині його — незаймана пітьма для перезаряджання плівки. Чужі руки в нарукавниках із щільної тканини, чорний ящик байдуже дозволяє користуватися своєю темрявою...
А потім вона перестала думати, адже адвокат, який звик отримувати владу над умами й душами, підібрав ключ і до її тіла. І тіло... зрадило. Воно згадало, що належить жінці. І відразу ж відгукнулося на дотики Семироля...
«Ти цього хотів, Анджею...»
Ірена зціпила зуби й обняла адвоката за шию. Дотик виявився дивно приємним — шкіра у нього була гладенька, прохолодна, ніби тонко відшліфоване дерево.
— Яне... не тягніть.
— Ірено...
Тепер він грав на ній, як на інструменті! Ще розладнаному, хриплуватому, все ще непокірному — але грав уміло й натхненно, і, схоже, з хвилини на хвилину чекав справжнього, чистого «концертного» звучання...
— Ірено... зараз. Ви диво... Ви ще напишете про любов... Не тікайте, не треба ховати душу...
— Яне, будь ласка...
Її рішучість танула.
— Не треба ховати єство, я ж не ховаю своє... Будьте зі мною — щиро, з радістю, це так прекрас...
Біль від спазму був раптовий і гострий. Ірена ледь стрималася, щоб не завити.
— Тихо, тихо... Ірено!!
Їй здалося, що все її тіло зараз вивернеться навиворіт, ніби панчоха. Оніміли, втратили чутливість руки. Судомно розчепірилися пальці; наступної секунди в бік устромилася голка, вона зрозуміла це за мить, коли судома вже відпустила...
Ну й завбачливі їй трапляються чоловіки! Один лягав у постіль із пістолетом, інший — зі шпилькою на випадок спазму в надмірно нервової партнерки...
— Ірено, нічого страшного... — Ян важко дихав.
— Вибачте...
— Нема за що... Дати води?
— Але я...
— Я сам винен. Можливо, захотів занадто багато одразу...
У голосі його не було ні роздратування, ні докору. Просто втомлений жаль.
* * *Одного разу влітку — Ірена вже не пам’ятала до пуття, якого року — вони опинилися на дорогому і модному курорті, з тих, яких Анджей зазвичай терпіти не міг, а вона потай обожнювала. Втім, саме того літа її любов до «рів’єри» ніби ножем відтяло. Назавжди.
У сусідньому котеджі перебував відомий кінорежисер — немолодий, але ще привабливий, спортсмен і ерудит. Вони з Іреною із задоволенням базікали про все на світі — в основному, про те, що якось торкалося мистецтва. Режисер був оригінальний у судженнях, розумний, талановитий. Окрім того, він чудово плавав, пірнав, ловив крабів і з задоволенням лякав відпочивальників, час від часу підринаючи під човни та понтони...
Ірена любила запливати далеко за буйки. Звідти відкривався чудовий краєвид на бухту, а крім того, саме за буйками починалося справжнє море — безлюдне і вільне. Сама запливати вона побоювалась, а чоловік далеко не завжди погоджувався скласти їй компанію. Того прикметного дня Анджей теж відмовився. Він був по вуха зайнятий: сидів на піску, накинувши на плечі картату сорочку, і зводив будиночки з черепашок. Малеча з усього пляжу крутилася поруч, заворожена будівницьким хистом дорослого дядька; а той не бачив ні цікавих діточок, ні їхніх заінтригованих матусь, ні, між іншим, і власної дружини...
Отож Ірена зраділа, коли режисер запропонував їй разом