Страта - Марина та Сергій Дяченко
Слідом за ними учепилася ціла компанія: дві жіночки з почту режисера, інтелігентна сімейна пара та ще юна шанувальниця. Усіх їх, зрозуміло, цікавило не море і не Ірена, а виключно товариство знаменитості. На жаль, шанувальникам заплив виявився не до снаги: попутники відставали одне за одним, злякано завертали до берега. Незабаром Ірена з режисером залишились удвох.
Вони пливли і розмовляли. Зрозуміло, про мистецтво. Перетирали богемні плітки, базікали про новини кіно і театру, про красу бухти і моря. Режисер захоплювався Ірениним стилем життя, стилем плавання і взагалі...
А потім, розмірковуючи про абсолютно відсторонені матерії, раптом підплив до неї впритул. І жилавими засмаглими ногами обхопив її стегна (і вона усвідомила з острахом, що з одягу на ній — усього дві смужки мокрого еластику).
Їй дуже не хотілось ображати відомого режисера. Ставити його в незручне становище. Але він плавав майстерніше, ніж вона, а спроби вивільнитися вважав... за кокетство. Незрозуміло, що сталося з розумним, загалом, чоловіком — можливо, запаморочливо подіяло море чи сонце, або присутність молодої жінки на той час зовсім розм’якшила йому мізки...
Ірена почала натужно вириватися. До берега — кілометрів зо два, і вітер, що знявся зранку, все посилювався. Режисера зачепило за живе — він ліз тепер уже напролом...
— Та припиніть же!..
Хвиля, яка вдарила їй в обличчя, загнала слова в горлянку — разом із добрячим ковтком солоної води. Вона захлинулася; режисер уже тепер кинувся їй на допомогу — але вона з огидою відштовхнула його, закашлялася знову...
Невідомо, чим би скінчилася пікантна сцена, але в цю саме мить вона побачила, що від берега мчить, розрізаючи хвилю, глісер на підводних крилах. Видовище було феєричне. Через півхвилини з’ясувалося, що це всього лише... Анджей Кромар, що пливе аматорським кролем.
Анджей кинувся на режисера і взявся топити його — зосереджено, методично, зі знанням справи. Режисер булькотів, шарпав кінцівками, виринав і знову пірнав, не в змозі скинути з горла чіпкі пальці Анджея. Свідками присуду були жовтолапі чайки, та ще Ірена, що з останніх сил боролася з хвилею.
Потім вона захлинулася востаннє і відчула високо над головою водну поверхню, що віддалялася...
Вона прийшла до тями на березі. Під животом у неї було тверде коліно Анджея — він витрушував із неї воду, ніби з пляшки. Навколо юрмилися збуджені курортники, і на багатьох обличчях був написаний осуд: от що значить запливати за буйки!..
Котедж по сусідству спорожнів. Упродовж двох днів Ірена перелякано чекала, в цілковитій упевненості, що хвиля от-от викине на берег блідий режисерський труп.
А потім якось мигцем побачила... «потопельника» в якомусь кафе. Той поспішно відступив, удавши, що не знає її. І незабаром після цього покинув курорт...
Вони з Анджеєм не обговорювали той випадок. Ні відразу, ні потім (згідно з мовчазною домовленістю, поклали собі, що того випадку не було зовсім).
Але модні курорти Ірена відтоді розлюбила назавжди.
* * *Вранці їй не хотілося підводитися з ліжка. Їй ввижалися співчутливі погляди управителя Сіта типу: «Нічого не вийшло? Ай-яй-яй». І несміливий, вічно пригнічений Трош: «І це теж спокута». А Нік... «Сучасна медицина легко долає такі проблеми... Наступну спробу проведемо під наглядом лікаря...»
У двері постукали. Ірена судомно натягнула ковдру — свій єдиний захист.
«Сучасна медицина» з’явилась у супроводі столика на колесах. У кімнаті запахло сніданком. Ні слова не кажучи, Нік підкотив свій візок до Ірениного ліжка і сів поруч.
— Це відвідини команди співчутливих у госпіталі? — запитала вона глузливо. — Чи лікарський обхід?
— І те й інше, — Нік наповнив її чашку. — Хочете молока? А сметани? Вже не знаю, як Ельза домагається такої чудової, гм, продукції. По-моєму, корови просто роблять їй приємність...
— Ніку, — сказала Ірена, з відразою дивлячись у тарілку. — Ви не могли б... щось придумати? Пробірку... Зручно, надійно, цілком сучасно... Чи таке практикують тільки ветеринари?
Воістину, сьогоднішня ніч відбила у неї всякі ознаки делікатності.
— Мабуть, ви будете сміятися, — Нік і бровою не повів, хоча вона сподівалася, що він принаймні зніяковіє. — Я міг би придумати щось, але не брехатиму, і смійтеся на здоров’я... Ян категорично проти. Він вважає, що такий метод... цинічний, а його дитина має бути зачата в обстановці, максимально наближеній... до сімейної... Уявляєте? І як вам така маячня в устах нашого кровопивця?
Ірена мимоволі зиркнула на двері.
— Не бійтеся! — Нік розсміявся. — Я можу собі дозволити деякі вольності щодо Яна. Хоча це, звичайно, не означає, що хтось іще може чинити так само... Навіть ви. Це я про всяк випадок кажу, щоб уникнути можливих незручностей... Та ви їжте. Не думайте про погане. Все тече, все міняється, менше, ніж через рік, ви забудете про все — про мене і про Яна...
«І про дитину», — подумала Ірена. Але вголос не сказала.
* * *Семироль поїхав у місто (на кілька днів, як запевняв Нік). Ірена одразу відчула себе вільніше. Ельза торохтіла із Сітом на задвірку. Трош витягнув звідкись стару мисливську рушницю, перебрав її, почистив і пристріляв, зрешетивши кулями товстий лист фанери і розбивши на друзки штук двадцять пляшок.
Ірена здалеку спостерігала за вправами Троша. День стояв сонячний, але дуже холодний. Думки Ірени текли паралельно трьома стежками:
