Страта - Марина та Сергій Дяченко
Немолода темноока жінка з тягучою, як жуйка, мовою. Шланг. Дівчинка, що з плачем тікає по садовій доріжці...
Ірені стало гидко; вона підвела голову, шукаючи погляд Семироля, мовчки просячи перервати неприємний перегляд...
— ...Пані Крок, ви пам’ятаєте будинок біля дороги, Велике Шосе, сто сорок сім?
Минула ціла хвилина, коли Ірена здригнулася.
Номер її будинку...
Жінка здивовано мовчала.
— Це був час, коли ви зустріли третього — того, кого ви називали «черв’ячком».
Жінка забігала очима. Стиснула пальці.
— Згадуйте — будинок біля дороги... Там собака і машина в гаражі... Ви користувалися машиною. Ви принадили їжею собаку...
Жінка всміхнулася. Стягнула з голови сірий плетений берет, вивільняючи коротке, з сивиною, волосся:
— Там... це, і справді ніхто не жив... собаку я принадила... могла б отруїти, але шкода...
— Ви згадали?
— Та-ак...
— Скільки часу ви там прожили? За відсутності господині?
— Влітку тиждень... І в жовтні... Тиждень...
— Чоловік і раніше думав, що ви у відрядженні?
— Та-ак...
— Що ви палили в каміні?
Жінка мовчала. Її ліловий светр був весь у балабушках зваляної вовни; светр колись був теплий і яскравий, Ірена раптом подалася вперед, розглядаючи стилізований виноградний лист на худому плечі жінки...
Колись, може, півроку тому, а може, в іншій реальності, светр належав... Ірені. Виноградні вусики складалися в її ініціали (то була робота на замовлення, інститутські дами помітили обновку і цмакали язиками).
Бідолашний светр.
«Тітко Ірено, а хіба це були... не ви?..»
Тоді, в будинку, у неї не було часу — та й потреби — перетрушувати шафи в пошуках зниклих речей...
— Його речі палила, — неохоче мовила жінка. — Спершу взяла — хотілось... А потім... непотрібні ганчірки.
Треба подумати. Треба вкластися в ліжко, сховатися під ковдрою, і хай усі вони проваляться крізь землю...
— Яне!! Вимкніть...
Сіпається на землі чорний гумовий шланг.
Синє миготіння екрана. Темрява...
— Вибачте, Ірено. Але ви самі...
Вона проковтнула гірку слину:
— Хто це?!
— Оперативна зйомка... Неофіційне, приватне розслідування. У мене є такі можливості.
— Її... це ВОНА? Вона під судом?
— Ірено, зверніть увагу на дату... Минув майже місяць.
— Суд закінчився?!
— Суду не було.
Ірена мовчала. Терла свої пальці.
— Ірено... Вона більше нікого не вб’є. Вам цього... мало?
— Чому... мене... судили? А її — ні?!
Семироль знову пройшовся по кімнаті. Перемотав касету, витягнув її з магнітофона, акуратно повернув на місце.
— Бо вже через годину після зйомки ця жінка... — Ірені здалося, що Семироль зам’явся, — наклала на себе руки.
Вони зустрілись очима.
— Ірено... Все — поїзд пішов. Ваша реабілітація неможлива. Але і маніячки більше немає.
Вона мовчала. Розглядала свої нігті, і кожен здавався їй байдужим рожевим обличчям.
* * *Одного ранку Анджей вибрався з ліжка — сяючий, як ялинкова іграшка:
— Мені приснився сюжет! Для тебе! Відхопиш «Вулкан» з ходу, і всього за годину роботи, сюжет-бо який!
— Себто? — запитала вона.
У халаті, накинутому на голе тіло, зі слідами від подушки на щоці, з натхненним вогнем в очах, Анджей випромінював запах сонного чоловіка — колоритний, теплий натуральний запах...
— Слухай... Уяви: товста рибина дивиться з глибини, з дна, як на тонкому льоду кохаються двоє... А лід зовсім тонкий. Він — як ніжна шкіра... І прогинається з кожним порухом. Риба дивиться зсередини — і нічого не може зрозуміти, хоча лід майже прозорий... Гойдається. Живе дзеркало... Як рухливі стінки келиха. Як м’яке скляне простирадло... Закохані доходять до екстазу — і він тріщить (бо занадто тонкий) і обоє провалюються в воду, але не перестають кохатися!..
Анджей зробив ефектну паузу.
— А де сюжет? — запитала вона помовчавши.
Він демонстративно подивився на годинник:
— Десяти хвилин тобі вистачить? Щоб допетрати?
Вона помовчала. Зітхнула:
— Гарні сни тобі сняться... Приготую на вечерю рибу. І, знаєш, давай ляжемо спати раніше...
Анджей, ображений, став вдягатися на роботу.
* * *Вона не могла зібрати думок,