Страта - Марина та Сергій Дяченко
орів, іскрився сніг. Гори яскріли величезними білими пагорбами; білий сонячний диск сяяв над горизонтом, ніби хтось водив над МОДЕЛЛЮ спрямованим променем велетенського дзеркала. Ірена стояла, прихилившись спиною до стовбура кострубатої сосни. І відчувала, неначе її голова — Місяць (мабуть, Місяць відчуває подібне блаженство, ловлячи сонячне світло своїми блідими, в кратерах, щоками).
Ірена почувалася дивно.
Те, про що вона думала, буцімто цього ніколи не може бути, — сталося. Перейдено межу — Семироль фактично став її чоловіком. Моделятор Анджей не відреагував ніяк — можливо, МОДЕЛЬ стала настільки самостійною, що більше не підкоряється йому?..
А може, перестала підкорятися в першу ж мить свого існування? (Що Ірена взагалі знає про МОДЕЛІ?)
Вона слабко всміхнулася сонцю. Звідки вона знає, що це — сонце, а не чиясь настільна лампа?..
Можливо, саме цього ранку світ МОДЕЛІ став справжнім світом. Ірениним світом, в якому навіть ранні її оповіданнячка несуть на собі відбиток таланту. Можливо, саме в цьому світі вона могла би...
Холодний вітер рвонув поли куртки, змусив затримати дихання.
Але ХТО написав за неї ці оповідання? Тексти, які ніколи не належали їй, але могли належати, мусили належати, вона вважає їх своїми...
Хто написав їх? Анджей? Творець? Чи вона сама — та, якої не було, яка існувала в минулому цієї МОДЕЛІ — незбагненної конструкції, чия вічність — десять із гаком місяців...
Вона подумала про Семироля — без страху або відрази. Як про подію, що сталася. Зітхнувши з полегкістю. Ну от, усе не так і страшно...
«Ти в дурнях, Анджею», — сказала вона синьому небу.
Небо мовчало.
Вона насилу відірвала своє тіло від кострубатої сосни. Весь світ — клубок моделей. Анджей змоделював усесвіт, Ірена змоделювала двох закоханих, які переживають свою першу любов на поритім деревоточцями стовбурі... В обох непогано вийшло. А Семироль облаштував ферму в горах — теж своєрідну модель... Зараз Ірена повернеться в будинок і змоделює свою історію. Від того самого моменту, як вона взяла слухавку, і в трубці виявився пан Петер...
Вона спускалася по крутосхилу. Летіли камінці з-під важких черевиків.
Осторонь від ферми, на дорозі, що вела до лісу, одне проти одного стояли двоє. Навіть здалеку їх ні з ким неможливо було сплутати — з усіх чоловіків на фермі тільки у Троша такі широчезні плечі. І вже, звичайно, фігурка в яскравій теплій хустці — Ельза...
Ірена мимоволі сповільнила крок.
Жінка щось говорила — шпарко і гаряче. Потім обняла Троша за шию, тут же відштовхнула і майже бігом кинулася до хвіртки, до свого корівника...
Трош постояв — і побрів у інший бік, до воріт.
На півдорозі побачив Ірену, що спускалася.
Зачекав. Змінив напрямок; мовчки запропонував Ірені руку — дуже до речі, вона саме обмірковувала, як би зручніше зістрибнути з валуна.
— Сьогодні гарна погода, саме гуляти, — сказав Трош, звично відводячи очі.
— Дякую, — сказала вона, випускаючи його руку. — Так, слава Творцю, сьогодні хороший день...
Він швидко глянув на неї — не знущається?
— Я обмірковувала нову повість, — сказала Ірена, дивлячись на блискучі шапки гір. — Це буде найкраще з усього, що я написала.
Трош пожвавився:
— Я давно хотів запитати... Ви як... із голови вигадуєте? Чи згадуєте, що було з вами або зі знайомими, або в інших книжках?..
— Я моделюю, — серйозно сказала Ірена. — Я трошки моделюю новий світ... Із людьми. Не звертаючи уваги на те, подобається їм це чи ні...
Трош здивовано мовчав. Імовірно, він чекав іншої відповіді.
— І знаєте, Троше, якщо хтось із моїх персонажів звернеться до мене з проханням змінити його погану долю... Я, мабуть, пропущу його прохання повз вуха. У книзі все має бути природно — читач не любить «богів із машини». Якщо виконувати всі бажання цих маленьких штучних людців, то й видавничої площі не вистачить... Чи не так?
Трош мовчав.
— Ви молилися, Троше? Помоліться ще. Попросіть нашого Творця бути добрішим...
— Хіба він... недостатньо добрий? — після паузи запитав Трош.
— А хіба достатньо?
Трош зупинився:
— Гріх так думати...
— Любий Троше...
Ірена зупинилася, поклала юнакові руки на плечі — для цього довелося підвестися навшпиньки.
— Щирий Троше... Ви проводите в молитвах більшу частину часу, але повірте — я знаю Творця краще за вас.
Вічно опущені очі нещасного спокутника розкрилися з подиву, округлились, як фари.
— Віддаючи вас у руки Семиролю, Творець зовсім не хотів покарати вас, Троше... І випробувати вас він не хотів теж. Він узагалі про вас не думав — смію запевнити. Він уявлення не має про ваше існування... Можливо, він тренувався, створюючи МОДЕЛЬ-чернетку. А можливо, простежував одну-єдину закономірність, яку ми не можемо вловити, бо дивимося зсередини... А вже чи досяг мети його експеримент, чи ні — ми не дізнаємось і поготів. Бо, можливо, сам Творець загинув у автокатастрофі кілька місяців тому. Він був
