Страта - Марина та Сергій Дяченко
А їхні душі Анджей змоделював теж?
— Троню, — покликала з темряви Ельза — голос був утомлений, але нетерплячий. — Іди...
— Я скажу Нікові, щоб він не розповідав Яну, — швидко шепнула Ірена.
Трош, відступаючи, похитав головою:
— Не треба...
* * *— Це не ваша справа!.. Бляха-муха, якщо Ян дізнається, що вам відомо, та що ви втручаєтеся — він мене уб’є!
— А це правда, що Трошу загрожує...
— Нам усім загрожує! Цегла на голову, пневмонія з набряком легень, інфаркт... Нам від самого народження загрожує смерть, але це не привід впадати в істерику...
— Не меліть дурниць, Ніку. Ви розумієте, про що я...
Нік пройшовся по кімнаті. Навіщось торкнувся пальцем жінки на картині, повалився в крісло, закинув ногу на ногу:
— Ми всі тут смертники, Ірено. Для вас це новина? Спокій, гарне харчування, спілкування з природою... Все це благотворно впливає на тривалість життя. А стреси, нервування, невпевненість у завтрашньому дні — скорочують життя взагалі й НАШЕ життя зокрема — це ж азбучна істина...
— Гаразд, — Ірена раптово стишилася. — Спокійно спілкуйтеся з природою... З Семиролем я поговорю сама.
Уже в дверях вона помітила, як Нік нервово поправив шовковий шалик на шиї. І вперше засумнівалася в правильності свого рішення.
* * *Наступного ранку Ірена тільки мигцем бачила Троша — той здійснював звичайну пробіжку: розмірено, зосереджено, бадьоро. Здалеку їй здалося, що він навіть спокійніший, ніж завжди. І, можливо, розмова з нею, а потім іще й співчуття Ельзи допомогли йому повернути душевну рівновагу (якщо, звичайно, вічно пригнічений стан Трошевої душі може вважатися рівноважним).
Ранок вона провела за роботою — раз по раз виглядаючи у вікно, чи не з’явиться автомобіль.
Всюдихід з’явився раптово, зовсім поруч. Ірена встигла здивуватися, чому Сіт не поспішає відчиняти ворота...
А потім згадала, що Сіт лежить зі струсом мозку, і Нік не дозволяє йому вставати.
У дверях вона ледь не зіткнулася з Ніком. Уникла його погляду, рішуче пройшла вперед, туди, де розвертався всюдихід. Семироль, зістрибнувши на втоптаний сніг, сам зачинив ворота, і на обличчі його, на перший погляд безсторонньому, ясно читалося запитання...
— Що трапилося, Ніку? Ірено, радий бачити... Ніку, судячи з виразу твого обличчя...
Семироль замовк. І дивився вже не на Ірену і не на лікаря — за їхні спини, і обличчя його змінилося так, що Ірена ніколи його таким не бачила.
У дверях гаража стояв Трош. Із мисливською рушницею. Дуло її дивилося не в землю, а у вічі — Ніку, Ірені, Семиролю... Руки стрільця тремтіли, і зброя ходила ходором.
Нік смиконув Ірену вбік. Вона скривилася від дотику — жорсткого і болючого, а наступної миті між нею та чорним дулом опинилося жилаве тіло Ніка...
— Геть, лікарю... — сказав Трош ледве чутно. — Відійди...
Прикриваючи собою Ірену, тягнучи її за собою, Нік зробив крок убік.
Семироль застиг на місці. Дуло дивилося йому прямо в живіт. Із відстані якихось десяти кроків.
Це тільки в кіно між убивцею і жертвою зав’язуються якісь діалоги. Трош мовчав. Мовчав і (Ірена бачила) намагався впоратися з тремтінням у руках. Утримати рушницю так, щоб убити напевно.
Мабуть, слід було щось сказати. «Ні», або «Не треба» чи «Стій!»...
Ні, відразу за таким вигуком гримне постріл. І це буде куди природніше, ніж отой удаваний спокій і гармонія на цій дивній фермі...
— Дурник... — втомлено сказав Семироль. — Ну, стріляй.
І зробив крок уперед.
Напевно, таке обличчя буває у не раз битого підлітка, коли, притиснутий до шкільної огорожі, він зважується нарешті дати здачі...
Обличчя Троша спотворилося. Пролунав постріл — гучний, громовий, загули, відлунюючи, гори...
Іренине обличчя уткнулося в жорстку шию Ніка. Вона бачила, як похитнувся, ніби від удару, Семироль. І у куртці його утворилася, піднявши рвані краї, чорна дірочка. На рівні плеча.
Очі Трошеві стали величезними, поглинувши в себе увесь навколишній простір...
— Тепер із другого ствола, — тихо сказав вампір.
І зробив іще крок.
Трош вистрілив знову, але рушниця сіпнулася в його руках. (Ірена побачила, що він не влучив...)
Куля вдарилась об борт всюдихода. Посипалося скло — зі звуком розсипаного гороху.
— Усе?
Семироль стояв. З чорної діри в його куртці неквапливо сочилася чорна і густа, як бітум, рідина.
— Це все, Троше?
Хлопець жбурнув рушницю на землю.
— Творець мертвий... — скоріше вгадала, ніж