Страта - Марина та Сергій Дяченко
Сіт залетів у вітальню, він був злий до нестями, й Ірена не злякалася тільки завдяки присутності Ніка. Не встигла.
— Лікарю... ти цій сучці скажи! Вона очманіла зовсім! А то Ян її заспокоїть...
Нік озирнувся на Ірену. Звично торкнувся її плеча. Обернувся до Сіта, холодно поцікавився:
— У чім річ?
Сіт розкрив було рота — але в останній момент теж зиркнув на Ірену. Скривився:
— Ходімо, лікарю, я поясню... І їй, сучці, втовкмачу заодно. Хто вона і що повинна робити...
— Ні греця я тобі не повинна!
Ельза рідко з’являлася у вітальні. Зараз на ній не було звичної хустки, коротке волосся стирчало сяк-так, шарф на шиї зухвало розтріпався, відкриваючи цілу низку шрамів — давніх, свіжих, тонких і не дуже...
— Ні чорта я не повинна тобі, жеребцю! Сам себе тіш... Або нехай тобі Ян гумову бабу купить...
— Ах ти ж...
На шляху розлюченого Сіта опинився Нік. Ірена подумала, що здоровань знесе жилавого лікаря вмент. Але Нік якимось дивом примудрився відкинути Сіта, направивши управителя просто в стіну. Ельза, бліда, зі стиснутими в ниточку губами, навіть не відсахнулася:
— Я думала... не буде вже... цього. Ні... тут... — Ельза додала кілька незрозумілих слів, і Ірена не відразу зрозуміла, що вона просто перейшла на «професійний» жаргон. Мабуть, не почувши цього хоч раз, неможливо було б уявити, де, як і з ким доводилося «працювати» теперішній скотарці...
— Пусти-и... — Сіт відкинув Ніка зі свого шляху. Щоправда, на Ельзу вдруге не кинувся — зате одним його поглядом можна було б обробити стару яловичу тушу.
— Он як, значить... Значить, так?. Гаразд, Ян повернеться...
Ельза замовкла. Смужки, здавалося, залягли на її обличчі: щілинки-очі, тонкий шнурочок — рот...
Нік обернувся до Ірени. Підійшов, міцно взяв під лікоть:
— Ірено... будь ласка. Ідіть до себе... Вам не можна хвилюватися. Зовсім.
— На м’ясо підеш! — просичав Сіт до Ельзи. — Своїми руками кину в піч шкуру твою погану, ось тільки Ян повернеться...
— Жити набридло?! — гаркнув Нік. — Ану геть звідси обоє!..
Сіт вищирився й вийшов, грюкнувши дверима. Ельза стояла; шнурочок-рот глузливо всміхався.
— Іди, — сказав Нік тоном нижче. — Розберемось... Невже так важко не нариватися?!
Ельза раптом сповзла по стіні. Ридала майже беззвучно, зате потоком — долоні, якими вона затуляла обличчя, відразу зробилися мокрими.
— Ну, бляха-муха... Ірено, ідіть, ради Бога. Ми розберемося, все буде гаразд, тільки вам не треба тут...
Вона підійшла до Ельзи і сіла поруч. Помовчала. Торкнулася тремтячого плеча:
— Ну... він же... не звертайте уваги, все буде...
— Це через тебе, погань! — вигукнула Ельза істерично. — Трош через тебе... зірвався... Це ти йому наплела! Про Творця... Про МОДЕЛЮ якусь... Він і повірив...
Ірена потилицею відчула враз отверділий погляд Ніка.
Підвелася. Мовчки посунула до себе. Не роздягаючись, впала на ліжко й натягнула ковдру до самого підборіддя.
* * *Вона не чула, про що говорили між собою наступного дня Семироль, Нік і управитель. Вийшовши з кабінету, адвокат здавався спокійним, Нік — неприродно-мовчазним. А на обличчі Сіта залягло якесь похмуре задоволення.
Ірену ніхто не турбував. Нік, проти звичаю, не нагадав про щоденну прогулянку, Сіт навіть не глянув на неї, а Семироль, неуважно кивнувши, пройшов у бібліотеку, у товариство книг і магнітних рибок.
Вона повернулася до себе. Сіла за комп’ютер і перечитала написане напередодні.
«Стара тополя росла не праворуч од воріт, а ліворуч. Зрозумівши це, я деякий час стояла, не маючи сили зрушити з місця...
Петер говорив, що перебування в тканині моделі абсолютно безпечне для здоров’я.
Вітер пахнув осінню. Хвіртка скрипіла затишно і звично; я провела рукою по дошках, переконуючись, що це не голограма і не ілюзія. Тканина моделі?..
Ні, я обдумаю все це потім... Коли сяду за комп’ютер і виведу білим по синьому: розділ перший...
— Сенсей?
Рух у будці. Показалась одна лапа, інша...
Він проспав мою появу?!
Радісний вереск. Пес стрибнув мені назустріч — закудланий, дивно маленький, зі зваляною шерстю, недоглянутий...
— Сенсею, це ти?!»
Ірена відірвалася від екрана. Примружила очі.
Все це було набагато слабше, ніж горезвісні «перші оповідання», оті, що ніколи ніким не були написані, але все ж існуючі. Вона ЗНАЛА, що оповідання належать ЇЙ, що з часом вона перевершить їх. День за днем тяглося змагання, гонка за лідером — Ірена ніби змагалася в майстерності зі своєю тінню, з надзвичайно талановитою своєю половиною, змагалась — і часто програвала...
Сьогодні робота не клеїлася зовсім. Самотність, зазвичай бажана, тепер гнітила.
Семироль уникав її. Якщо раніше у неї з’являлися з цього приводу сумніви — то тепер їм не залишилося місця; зробивши свою
