Страта - Марина та Сергій Дяченко
Вона знизала плечима. Подумала. Підійшла до монітора, поклала на нього долоню.
Монітор був теплий.
* * *— ...Що за гидоту ви дивитесь, Ірено?
Вона відірвала погляд від ведучого телешоу, що волав і кривлявся на маленькому екрані. Зобразила усмішку:
— Чому ж, дуже смішно...
— Не прикидайтесь... Вас щось засмучує?
Вона помовчала.
— Яне, мене засмучує, що ви без дозволу залізли в мій комп’ютер і... переписали повість? Так?
Семироль сів поруч. Підібрав із підлоги пульт, змусив життєрадісного крикуна різко стишити гучність.
— Ірено...
— Нічого, — вона знизала плечима. — Раз уже моє тіло не належить мені, що вже говорити про текст... про якийсь там комп’ютер...
— Ірено, у вас хист видатної нишпорки...
— А у вас — невмілого зломщика... Тож — навіщо?
— Мені дуже потрібно було це прочитати. А ви б мені не дозволили. Адже не дозволили би, точно?
Вона мовчала.
— Ірено, зрозумійте... Те, що ви кінець-кінцем залишилися живі, — багато в чому заслуга цих ваших... оповідань. Хоч як би дивно це не звучало... Але цікаво було й подивитися на себе збоку! — Він несподівано усміхнувся.
Вона ледве стрималася, щоб не сплюнути, як матрос у трактирі:
— Та це ж... це інше! Це не... і вона ж не закінчена!
Семироль зітхнув:
— Ірено... де ви провели ці злощасні десять місяців?
На екрані махали стрункими ногами моторні смагляві танцівниці, їхні рухи чомусь нагадали Ірені в’язальну машину... чи прядильну? Ритмічні помахи нескінченної черги паличок і гачків...
— А ви вже прочитали? — запитала вона безнадійно.
— Так. Але, я сподіваюся, ви все-таки відділяєте... вигадку від реальності? Чи ні?
От і все, втомлено подумала Ірена.
— Яне... я не божевільна. Вірите?
Він мовчав.
— Ну так ходімо зі мною! — сказала вона, різко підхоплюючись. — Ходімо, я вам покажу!..
* * *Вона ввімкнула все наявне в кімнаті світло. Люстру, настільну лампу, торшер. Змела зі столу мотлох, який залишився після її дослідницької роботи, взялася було відсунути комп’ютер...
— Куди? — Семироль з обуренням відтіснив її. — Важкі речі?!
Вона закотила очі до стелі.
— Дивіться сюди, Яне... Ось. Це календар, той, із паперів Кромара, бачите?
— Спокійніше, Ірено...
— Ні, це ви — спокійніше!.. Ось ці гори, бачите, впізнаєте?
Семироль узяв календар у руки. Злегка всміхнувся.
— Так... Погляньте.
— Чому тут написано: «Каньйон Пас, Південні Монтаньєри»? Ми ж бо в іншому місці живемо!
Адвокат придивився. Знизав плечима:
— Ну то й що? Кромар підробляв статті в газетах, а тепер ще, виходить, і календарі?..
— ...Підробляв календарі семирічної давності? Гаразд, його справа... Але ось мапа...
Ірена хвилювалася. Плуталась у сторінках атласу; Семироль мовби ненароком поклав їй руку на плече:
— Не поспішайте...
— Дивіться сюди... Ось. Це Південні Монтаньєри. Те місце, що на всіх мапах світу називається Каньйоном Пас... Ось цю діляночку, обведену олівцем, п’ятикутник, видно?
— Ну і що? — повільно повторив Семироль.
Ірена розгорнула мапу:
— Ось ми... Ось місто... Тут іще гори як гори. Тут іще теж... зовсім старі. Напівзруйновані. Ліс, луки, середня висота не перевищує... не пам’ятаю, скільки метрів, але не так уже й багато. І раптом — піки! Вічні сніги! Всі ці божевільні хребти, через які з ферми не можна втекти... Але гаразд. Гра природи... Ось! Подивіться ж сюди! Ось цей п’ятикутник, крап у крап! Шматок Монтаньєр, пересаджений зовсім в інше місце! Здубльований! Ось я з мапи його вирізала, тут масштаби збігаються... Якщо навіть урахувати обов’язкові спотворення, похибки... але збігається ж! Накладається!
Семироль мовчав.
Іренин доказ, схожий на дитячу гру-головоломку, вислизнув із її нервових рук, полетів на килим — окремо атлас із загнутим куточком, окремо карта з вирізаним п’ятикутним віконцем, окремо сам цей п’ятикутник — жовто-коричневий через велику кількість високих гір... І ще одна мапа — ціла, з намальованим контуром, із місцем, куди без шкоди для мапи легко можна вклеїти шматочок Південних Монтаньєр...
Семироль нахилився. Акуратно підібрав усі частини головоломки. Випростався, посміхнувся:
— Ну то й що?
— А нічого, — Ірена опустилася на ліжко. — Я, звичайно, відрізняю вигадку від реальності... Добре б послати ці мої пошуки в якийсь географічний журнал... Хоча ні — географічний не надрукує. У якийсь темний журнал — з хіромантією, черевомовленням, із посібниками зі столоверчіння, «дивовижне — поруч...» Ось там надрукують із радістю, ще й гонорар надішлють...
