Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Не треба, — сказала Ірена квапливо. — Вірю...
— Давайте руку, тут схил...
Вона слухняно поклала долоню на згин його ліктя.
Прогулянки з Ніком дисциплінували її. Щоб трохи подбати про зовнішній вигляд, не опуститися...
— Я вас точно не образила, Ніку?
Він реготнув:
— А я помщуся... Хочете, почитаю вам вірші під час огляду?
Вона чомусь зніяковіла.
— До речі, Ірено... чим ви спантеличили Яна? Я бачу, ви чимось його серйозно спантеличили...
Вона таємниче всміхнулася:
— Це сюрприз...
— Може, ви повідомили йому, що у вашій родині існує традиція народжувати... трійню? — жартома спитав Нік.
Рвонув вітер. Нік вільною рукою накрив Іренину долоню:
— Холодно? Ходімо скоріше...
Його рука була тепла, вона відчула це тепло навіть крізь тонку рукавичку.
— Ніку, я давно хотіла запитати...
Що це? Чому він насторожився?
— Ніку... А хто доглядатиме за... новонародженим? Що коли Ян привезе засудженого до страти педіатра? Або годувальницю? Няньку? Чи... доручить дитину Ельзі?!
Він докірливо знизав плечима:
— Невже ви гадаєте, що... ми не впораємося? Та Ян що завгодно зробить, уся ферма працюватиме на цю дитину! У мене буде купа довідників, навчальні фільми, будь-які ліки, усіляке обладнання... Якщо знадобиться — навіть інкубатор...
— Атож, — сказала Ірена, дивлячись у сніг. — І перше її слово буде, напевно, не «мама», а «інкубатор...»
— Ірено?! — Нік узяв її за плечі й розвернув до себе. — Чого це ви?..
Вона вивільнилася.
— Ірено, — він знову взяв її за руку. — Я вас благаю, не треба ЦЬОГО... Про все вже домовлено, все вирішено... Ви будете вільні, поїдете... Ми будемо згадувати про вас — по-доброму... Й у вас іще будуть діти! Дівчатка, хлопчики — ціла купа дітлахів, у вас дуже сприятлива... фактура...
— Фахівець, — скривилася вона гірко.
* * *Вони з Семиролем старанно уникали розмов про Анджея Кромара, про його дивацтва, газетні вирізки та календарі. Іноді Ірені здавалося, що Семироль надто похмурий — але причиною того могли бути і звичайні буденні справи. Навряд чи врівноважений адвокат підхопив бацилу божевілля і тепер, подібно до Троша, втрачає віру в непохитність світобудови...
Так само не заведено було говорити про незавершену повість. Ірена вже впевнилася було, що Семироль благополучно витіснив її повістину зі свідомості. Аж тут одного разу він запитав її, ніби між іншим:
— А де місце, де ваша героїня ввійшла у тканину МОДЕЛІ? Вершина пагорба? Якого?
Перед здивованою Іреною лягла на стіл топографічна мапа; вона впізнала свій будинок, будинки сусідів, дорогу...
— Ось тут, — вона показала пальцем. — Саме тут... Звідси дорога видніє ніби підковою... Там...
— Ішли назустріч дві машини — жовта і біла, — знову ніби ненароком, зронив Семироль. — Саме туди ви приводили слідчу групу, нібито для того, щоб показати тіло ще однієї жертви... Навіщо?
— Нервовий зрив, — сказала вона ледь чутно.
— Ну гаразд... А ваша героїня, котра, припустімо, привела слідчих на пагорб, на що вона розраховувала?
Ірена проковтнула слину:
— Вона хотіла ВИЙТИ. Там ворітця, два прутики з червоними ганчірками... Але коридор виявився закритий.
— Спеціально? Чи випадково? Ким? Навіщо?
Ірена знизала плечима.
— І ви, автор, не знаєте?!
— Автор зовсім не зобов’язаний усе знати, — повідомила вона відсторонено. — Автор має право припускати... задаватися питаннями...
Семироль пильно подивився на неї. Потім відвернувся:
— Ну гаразд... І що — ви бачили дим із димаря? Порожнього будинку? І ви як автор не знаєте, хто був у вас у гостях?
— Та яка тепер різниця... — сказала вона похмуро. — Напевно, ота маніячка. Бо Анджей Кромар, за офіційною версією, на той час уже місяць вважався мертвим...
— За офіційною версією... — замислено пробурмотів Семироль.
* * *Незадовго до вечері Нік із професійно-зичливою посмішкою запросив її на огляд. Слабкі спроби відкрутитися не мали успіху. Нік дзеленькнув ключами перед дверима медкабінету і пропустив її вперед. Ірена увійшла, скривившись (у неї, ймовірно, дуже погострилася реакція на певні запахи).
Нік пропустив її за білу ширму. Старанно мив руки, одягав стерильний халат, готував інструменти; Ірена акуратно склала свої речі на цератову кушетку, згадуючи кадри якогось пізнавально-медичного фільму. Певна річ, оте, що живе всередині неї, поки що схоже скорше на ящірку, ніж на людину...
Мабуть, вона задумалася. Але із задуми її вивела тиша за ширмою...
Вона вмить обернулась, як на постріл.
Нік дивився на неї. Секунду чи пів секунди — тоді рвучко одвернувся (але їй вистачило
