Страта - Марина та Сергій Дяченко
Дні тяглись однаковою вервечкою, той, що жив усередині неї, ще не знав, що його очікує.
Він був заручником. Вона залишала його замість себе — на піклування вампіра, засудженого лікаря, ще двох колишніх убивць — чоловіка й жінки...
«Тут тобі буде добре, — говорила вона, дивлячись на мальовничі, нудно-красиві остогидлі гори. — Тут повітря... Абсолютно чисте... Цілюще. Тут про тебе піклуватимуться... напевно, любитимуть. Як принца... чи принцесу. Дядько Нік... ти будеш для нього замість тих хлопчаків, які, напевно, вже великі, й думають, що їхній батько давно помер... Дядько Ян... тобто тато... ти йому дорогий, ти йому потрібен... тобі буде добре, малий...»
Вона здригнулася. З жахом подумала, що буде, якщо ще до ЙОГО народження пан Петер, який рве на собі волосся десь там, у зовнішньому світі, вирішить згорнути к бісовій матері отой свій перспективний проект...
Нік кілька разів запрошував її на огляд — вона відмовлялася під різними приводами.
— ...Ірено, довго так тривати не може — вам рано чи пізно доведеться... а інших фахівців під рукою, як розумієте, немає...
Прогулянка була як щоденна пігулка. Тепер вони блукали дорогою — туди й сюди; слід від коліс всюдихода, що поїхав, занесло вітром, але дорога залишалася безпечною для піших прогулянок — до самого повороту...
— Як же він тут їздить, — подумала Ірена вголос. — Каскадер...
— Ірено...
— Ніку, зробіть ласку — помовчіть...
Вона і без нього розуміла, що вічно так тривати не буде. Семироль надто дорожить майбутнім чадом, аби залишати його без пильного нагляду... І невідомо, чим обернеться для Ніка його нова професійна неспроможність...
— Зовсім не обов’язково доповідати Яну про всі тонкощі наших взаємин, — сказала вона, зачерпуючи неглибокий сніг носком чобітка.
Він мовчав. Імовірно, пам’ятав її недавнє прохання.
На мить вона відчула себе винною. Але тільки на мить.
— Ви ніколи не розповідали про свою роботу, — вона силувано всміхнулася. — Напевно, є що згадати... клініка і...
Вона затнулася, бо проти її волі фраза вийшла двозначною.
— Авжеж, є що згадати, — без усмішки продовжив Нік. — Я міг би розповісти вам, які обставини привели мене... як я зважився на своє перше вбивство. На евтаназію... Але вагітним жінкам такого не розповідають. Ви вже вибачайте.
Деякий час вони йшли мовчки. На один крок Ніка припадало два Ірениних; він ішов ліворуч од неї, скраю урвища.
Вона вже трохи обігнала його.
— Обережно, Ірено... Не варто квапитись, тим більше тут. Не підходьте до краю, там...
Він замовк раптово.
Ірена дивилася униз. Прірва, крутосхил; самотні деревця на майже вертикальній стіні. Неначе листковий пиріг із шарами спеченого каміння. І куди сягає око — сувора пагорбиста краса, урвища і прірви, живе небо з потоком хмар, сніг у щілинах, латки бурого моху... Ірені привидівся симфонічний оркестр у момент екстазу. Анджей любив таку музику — сувору і потужну, його улюблений концерт, втілений у базальті, мав би саме такий вигляд.
Анджей міг раптом схопитись посеред концерту — улюблену музику він волів слухати, урочисто стоячи. Байдужий до шикання з задніх рядів, він слухав коду, схрестивши руки на грудях, в той час як Ірена совалась, оглядалась і червоніла; а часом, не витримавши, намагалася смикнути його за рукав — і щоразу натикалася на спопеляюче-роздратований погляд.
Скінчилося все тим, що вони перестали ходити на концерти, принаймні разом.
На дні прірви клубочився туман. Щільний і водночас струменистий; краї туманної хмари закручувалися баранцями. У дитинстві вона вірила, що коли в безлюдному місці довго дивитися у щільний туман — можна побачити лик Творця. Він ходить у тумані, як у хмарі...
Творець Анджей...
Вона отямилася від того, що з-під ноги зірвався камінчик, застрибав униз і скоро зник із очей, зате слідом зірвався другий.
Вона обернулася.
Нік стояв за два кроки за її спиною. Обличчя його здавалося білим навіть на тлі снігу, який забився в ущелину.
— Що таке? — запитала вона невдоволено.
Нік мовчав. На чолі його липкою пеленою проступив піт.
Вона відійшла від краю. Деякий час недовірливо дивилася Нікові у вічі, потім озирнулася на власні сліди, що вели до краю прірви. Насупилася.
Господи, як слабко міркує... Всі нещастя від того, що вона така неповоротка в думках; ця скеля просто-таки тягне до самогубства (якщо, звичайно, людина схильна).
Нік щільніше стиснув губи. Обличчя його, схоже на ніздрювату кригу, ледве вгадувалося — ніби чорно-біла фотографія на офіційному документі.
— Ви ж сказали, що нічого не боїтеся... — мовила вона стиха.
Нік мовчав. Ірена засунула руки в глибокі кишені куртки:
— Отже, ви самі думали... Ви залишали цю скелю СОБІ? На крайній випадок? Інакше не зрозуміти, чому природний порух людини, яка не боїться висоти, викликав у вас таку...
Він міцно, майже грубо, ухопив її за руку і потягнув на стежку.
— Ніку!!
