Страта - Марина та Сергій Дяченко
Трош побіг. Кинувся геть від своєї смерті — позаяк ворота були ще не зачинені. Трош біг, і це було природно (але ж Ірена боялася, що програвши, він усміхнеться й слухняно підставить горло).
— Де Сіт? — глухо запитав Семироль.
— Немає, — невпопад відгукнувся Нік, усе ще притискаючи до себе обімлілу Ірену.
Семироль подивився вслід утікачеві. Перевів погляд на рушницю, болісно скривився:
— Ч-чорт...
Похитнувся. Озирнувся на ґанок, де стовпом стояла бліда простоволоса Ельза.
— Дідько з ним... Ходімо, Ніку. Витягнеш кулю.
* * *У корівнику мукали недоєні корови. Лаючись крізь зуби, Нік узяв відро і попрямував у хлів, як на каторгу.
Корови сахалися його. Вони не бажали стояти сумирно, норовили перекинути дійницю, ревли протяжно прокляття на Нікову голову і гірко мукали, закликаючи свою добру господиню. Сніжці й Рудці невтямки було, що Ельза, бліда до синяви, лежить зараз у ліжку, потягує зі склянки червоне вино і закушує яблуками з гематогеном. Ельза, можливо, і знехтувала б законним відпочинком, і з’явилася б попорати улюблену худобину. Але голова паморочилася і не тримали ноги, оскільки пан Семироль перевищив норму забору крові...
— Ірено, бляха-муха... Чого ви дивитеся?! Допоможіть...
— Я ж ніколи не доїла корів... — вона проштовхувала крізь прути кролячої клітки брикет пресованого корму.
— А я?!
— А у вас — досвід... Хтось же доїв корів у дні Ельзиних «вихідних»?
— Трош... — глухо відгукнувся Нік. — Зазвичай це робив Трош. Він сільський...
Тепле молоко бризкало струменем, текло повз дійницю по руках Ніка, капало з оголених ліктів. Тварина мучилась, але гінеколог мучився не менше.
— А ми тут базікаємо... — сказала Ірена глухо і приречено.
— А що нам робити? Плакати?
Корова сіпнулася — ймовірно, Нік заподіяв їй біль.
— Стояти, Сніжко!!
Тварина замукала.
— Сніжечко, любесенька, заспокойся... Ірено! Та притримайте ж її ззаду, чи що!.. Щоб тобі абищо, зараза, це ж неможливо...
— Це вам не жінок порати, — мстиво усміхнулась Ірена. — Як я її притримаю — за хвіст?
Нік задихався. Опустив червоні розпухлі руки, штовхнув у крутий коров’ячий бік:
— Геть, Сніжко... Рудко, сюди! На крісло!
Ірена нервово хихикнула. Чорна Рудка витягла морду, затягла до дзвону у вухах:
— Му-у-у-а!
Нік дивився на свої руки:
— Бачите, Ірено... Трош дуже довго балансував на вузькому, але міцному карнизі. Його своєрідні стосунки з Творцем... як він собі уявляв... допомагали йому втриматися. Після того, як він убив двох — знову ж у стані афекту... після смертного вироку... Після багатьох відер крові, відданої Яну — не цілком добровільно... йому все важче ставало балансувати. А потім щось сталося — можливо, вийшов термін... Я, чесно кажучи, весь час цього боявся. І от...
— Довели хлопця... — сказала Ірена стиха.
— Так, — Нік сумно кивнув. — Не хочу вас засмучувати, але Троша, скоріше за все, ми більше не побачимо... Рудочко, красуне, іди-но сюди, спокійно...
Ірена примружила очі.
Хитке дуло... Чорна пляма на Семиролевій куртці...
— А в Яна треба цілити... срібними, так?
Нік завагався. Не обертаючись похитав головою:
— По-перше, це маячня. По-друге — невже ви бажаєте Яну смерті?.. — Нахилився. — Тихо, Рудочко.
Доїння пішло веселіше. Чи то Нік пристосувався, чи то Рудка виявилася покладистішою.
Ірена присіла на ослінчик в кутку. Обняла руками коліна:
— Ніку... Що ж тепер буде?
— Яну тепер потрібно багато гемоглобіну... І всім нам доведеться жерти гематоген. А я ненавиджу цю гидоту із самого дитинства... Мені його підсовували під виглядом шоколаду... Це було так прикро...
Ірена дивилася на його згорблену спину. Вона дуже добре пам’ятала, як ця спина виникла між нею — і можливою кулею...
Навряд чи Трош стріляв би у неї.
З іншого боку, у нього так тремтіли руки... Ота куля — друга, що дісталася всюдиходові, — цілком могла би піти й по іншій траєкторії...
— Ніку... Яна МОЖНА вбити звичайною кулею?
Цівки молока цідилися у відро, як у новобранця по мішені — раз у раз промазуючи. Але не «в молоко», а на підлогу, на солому, доярові на штани.
— Тихо-тихо, Рудочко, розслабся... Можна, Ірено. Можна, мабуть.
— Тобто Трош міг...
— Звичайно. Запросто. Йому б трошки холоднокровності... Хоча калібр, звичайно, дрібнуватий. Треба влучити точно в око... Тихо, Рудко...
Ірену пересмикнуло.
— Ніку... А чому Ян допускає... допустив... щоб Трош так спокійно... марудився з цією рушницею?
Нік посовгався на
