Страта - Марина та Сергій Дяченко

дуже вмілий у водінні — але часом не відчував габаритів машини, захоплювався, ризикував даремно... Він був не від цього світу, наш Творець, і не від світу того, і взагалі не від світу... А тепер наша МОДЕЛЬ котиться своїм ходом — без керма і без вітрил, і без Творця — полишена сама на себе... Ви коли-небудь бачили, як котиться під ухил машина без водія?

Трош слухав, і очі його ставали все більшими й більшими. Здавалося, він от-от скаже: «Неправда», або: «Не може бути!», чи «Що за нісенітниця?»...

Але хвилини спливали, а Трош мовчав.

— Вибачте, — сказала Ірена стомлено. — У мене сьогодні особливий настрій. Все мені бачиться в іншому світлі... Зараз я піду і сяду за комп’ютер. І не встану з-за клавіатури до пізньої ночі... І буду щаслива. Ось так.

І, всміхнувшись нерішучому юнакові, вона повернулась і пройшла в будинок — їй здавалося, що ноги її не торкаються землі.

* * *

Через тиждень стало ясно, що перша шлюбна ніч Ірени і Семироля не дала очікуваного результату.

— Справа житейська, — жваво потер руки Нік. — Будемо наполегливі й оптимістичні — й усе в нас вийде. Хіба ні, Яне?

— Помовч, — відгукнувся Семироль із явним роздратуванням. Ірена вперше чула, щоб він розмовляв із лікарем у такому тоні. — Хочеш побазікати — йди в корівник, до Ельзи.

— Вибач... — змішався Нік.

Ірена мовчала. Семироль присів поруч, повагався трохи і обійняв її за плечі. Вона не опиралася. Гра — так гра. Вона згадала анекдот про корову, котра після огляду сумно докоряє ветеринарові: «А поцілувати?»

— Повість пишеться? Коли можна буде почитати?

— Ще не скоро... — вона зітхнула. (А про себе додала: а ти, скоріше за все, не прочитаєш ніколи...)

— Я знову поїду... На кілька днів.

— Я чекатиму... — вичавила вона сакраментальну фразу.

Семироль посміхнувся. Міцніше пригорнув до себе:

— Люба, я все більше переконуюся, що зробив правильний вибір... Ні про що не треба турбуватись, Ірено. Все буде добре.

* * *

Через день після від’їзду Семироля Ірена випадково стала свідком жорстокої сварки.

Спершу вона почула гучні голоси у дворі. Лаявся, схоже, Сіт, Ірена впізнала грубий голос і манеру (мабуть, саме так балакають викидайли із клієнтами, що розперезались, або пихатий кредитор з боржником). У Ірени, слава Богу, не було жодного знайомого бандита — але телеекран свого часу вдоста підкинув подібних сюжетів.

Вона повагалась — а потім, почувши голос Ніка, все-таки спустилася в передпокій, накинула куртку і вийшла.

Трош повільно витирав із лиця кров. Очі його, вічно опущені, здавалися тепер абсолютно скляними; Сіт лаявся на всі заставки, рука його, довга мавпяча лапа, тримала Троша за барки і люто стріпувала. Нік стояв осторонь, звузивши очі, переводячи крижаний погляд із одного на іншого. Біля воріт ридала, схилившись на одвірок, Ельза. Хустка збилася з її голови, оголивши коротко стрижену голову і маленьке червоне вухо з-поміж поплутаних пасом.

— Я т-ти... С-с-с... Жити набридло, с-с-с...

Сіт замахнувся знову. Нік, побачивши Ірену, яка остовпіла в дверях, різко змахнув рукою — мовляв, геть звідси...

Ірена не послухалася. Бо раптом підступила слабкість і нудота.

Їй не так часто доводилося бачити жорстоку розправу. Можливо, життя поза МОДЕЛЛЮ занадто розпестило її.

Сіт зовсім озвірів, побачивши кров. Ельза заверещала, кинулася на забіяку — той відкинув її одним порухом плеча. Трош зі схлипом втягнув у себе червону юшку, і на якусь секунду Ірені здалося, що він так і буде бовтатися закривавленою лялькою в руках громила...

Раптом Сіт, як м’яч, відлетів услід за Ельзою, спиною врізався в ріг будинку, захрипів. Трош ненавидно ступив уперед, ударив люто, не дивлячись... Сіт сповз по стіні, засичавши й осідаючи, як проколений м’яч...

Ельза заверещала й повисла на плечах Троша. Гарні, широкі плечі — хоч ще когось на них вішай, просторо буде, як попелицям на кленовому листі...

Ірена тільки зараз помітила, що сипле сніг. Дрібний, мокрий, сирітський.

Нік підскочив до Троша ззаду і щосили вдарив черевиком під коліно. А коли Трош облишив Сіта і здивовано обернувся, взяв його за комір і підтягнув до себе, сказавши щось ледь чутно. Але від сказаного Трош одразу схаменувся. Здивовано озирнувся на Сіта, витираючи скривавлені губи. Підскочила Ельза, в руках її був зліпок снігу, і цим сніжком вона заходилася відтирати заюшене обличчя того, хто «і мухи не скривдить...»

— У дім, — підійшовши, сухо сказав Ірені Нік. — Тут немає нічого цікавого.

Цього разу вона послухалася. Просто тому, що знову повернулася здатність рухатись.

* * *

Нік сам прийшов у її кімнату. Постукав, дочекався дозволу, увійшов, опустився на стілець:

— Вибачте... Від імені Яна прошу пробачення. Всяке буває... Мені дуже шкода, що ви стали свідком ЦЬОГО.

— І як часто буває це всяке? — поцікавилась Ірена після паузи.

— Рідко, — Нік не всміхався. — І, на жаль... Ян зажадає пояснень. Від мене.