Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена, загаявшись, мовчки кивнула.
* * *«Це МОДЕЛЬ», говорила вона собі, читаючи газети тижневої давності. Це МОДЕЛЬ, думала вона, переглядаючи кримінальну хроніку за трьома телепрограмами одночасно. Це тільки зовні схоже на звичне життя. Це МОДЕЛЬ, і який був задум моделятора — біс його знає...
— Ніку, як ви гадаєте — чому в цьому... світі так багато усіляких злочинів? Незважаючи на всі ці вироки... І вам не здається, що світ схибнувся на правосудді? На жорстокому правосудді?
Ірена намагалася, щоб голос її звучав якомога природніше.
Гінеколог знизав плечима:
— Це — до Яна... Це його життя і його професія.
— А коли... повернеться Ян? — запитала вона після паузи.
— Залежно від того, як підуть справи... Він зараз крутить два процеси одночасно. Цивільний і кримінальний.
— Утомлюється, бідолашний, — пробурмотіла Ірена з дивною інтонацією. Нік відірвався від екрана і з подивом глянув на неї:
— Що?
— Нічого...
— «...Незвичайний магазин! — радісно повідомила дикторка. — Можливо, найбільш старомодні з нас будуть шоковані... напевно сподобається дітям. Минулої неділі...»
На екрані з’явилася міська вулиця. Ірена напружилася — красива вулиця, недільне стовповисько... Як це далеко і неможливо, як хочеться поринути в усе це — хоч на хвилину...
— «...На лихо суворим учителям. Сподіваємось, що почуття гумору переможе, й асортимент магазина викличе захват чи обурення, але вже байдужими, напевно...»
Яскрава вітрина. Яскраво-жовтий пластиковий скелет у натуральну величину, десяток відрубаних рук, цілком схожих на справжні, якісь дохлі мухи, дохлі миші, павуки на гумках...
В реальному, ЗОВНІШНЬОМУ світі такі магазинчики існують уже давно. Здається, все це Ірена по телевізору уже бачила...
— «...Розіграші та сюрпризи! Увага! Вчимося жартувати і не ображатися на жарти!.. Виявивши в каміні „труп“ улюбленого кота, не поспішайте непритомніти — скоріше за все, це муляж — вас розігрує ваш власний синочок...»
Ірена скривилася.
— «...Приходьте до нас! Тут відчиняються двері в новий світ — страхітливих казок і пригод!»
Вивіска над входом: «Святкові жарти і сюрпризи». Прилавок, покупці, діти з роззявленими ротами... Жанрові сценки за участю ікластих масок...
Ірена приглушила звук. Обернулася до Ніка:
— А ось вас, наприклад, справедливо засудили на смерть?
Лікар знизав плечима:
— Це як подивитись...
— Одне з двох — або вас засудили неправильно, або Ян вчинив несправедливо, залишивши вас живим... Принаймні...
— Ірено! Я сказав — до Яна. З усіма такими питаннями — до професіонала. А я, як ви знаєте, авторитет зовсім в іншій галузі... Хочете... кави?
Вона похитала головою, збираючись відмовитись — і раптом застигла з розкритим ротом.
З екрана дивився хлопчик. Білявенький, худорлявий, років дев’яти.
— Увага... Поліцією північно-східного приміського сектора виявлений Ілля Ворохт, десяти років, що зник п’ять днів тому при загадкових обставинах... Хлопчик фізично здоровий, але перебуває в стані сильного стресу; з кіл, близьких до слідства, стало відомо, що дитина, як видно, уникла вірної смерті, дивом вислизнувши з рук убивці-маніяка...
«Скільки можна... — прошепотіла Ірена. — Світ маніяків і катів... Навіщо, заради якого експерименту тобі знадобилося конструювати ЦЕ?»
Вона не відразу зрозуміла, що говорить уголос. І що Нік дивиться на неї — пильно, важко.
— Не один тільки Трош уміє молитися Творцеві, — сказала вона, долаючи замішання.
Але виявилося, що рятівна вигадка не досягнула вух Ніка. Він уже підвівся і вийшов — остання Іренина фраза прозвучала у порожнечі.
* * *Семироль повернувся через три дні. Ірені, що спостерігала з вікна, здалося, що він втомився і засмучений; утім, вона не настільки добре знала його, щоб стверджувати це напевно. Ззовні, в усякому разі, Семироль залишався цілком коректним.
— Які новини, Яне?
— Різні... Як завжди. Один процес виграли, другий загрожує затягнутися...
Адвокат тримався, ніби нічого й не сталося — наче й не стояв між ними спогад про ганебну і болючу «першу спробу». Ірені ж повсякчас доводилося робити над собою зусилля.
— Яне... У мене до вас розмова.
Їй непросто далися ці слова, але і відступати вона не бажала.
Деякий час Семироль дивився на неї допитливо. Потім усміхнувся:
— Неприємна?
— Так.
— Ходімо...
По дорозі до кабінету їм зустрівся Нік. Привітався, заклопотано провів поглядом — але запитати ні про що не наважився.
За вікнами згустився вечір. Семироль увімкнув настільну лампу, звично обернув її променем від себе; на велику мапу лягла кругла світлова пляма. Ірена мигцем подумала: оце зараз жителі паперового географічного світу приймають
