Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Хіба він справляє враження схибленого? Це всього лише ілюзія. Він цілком здоровий, просто зламався. У них була шалена любов з якоюсь темпераментною дівчиною, і, застукавши її в ліжку з приятелем, він зопалу прикінчив обох... Потім, щоправда, страшенно каявся. Ну, а наш суд скорий — в стані афекту чи ні, а дали хлопцеві вищу міру. Аж тут і Ян нагодився...
Ірена мовчала, насупивши брови.
— Ви чимось стурбовані?
Він допоміг їй зняти куртку. Ірена зупинилася перед дзеркалом, хвилини дві вдивлялась у власне порожевіле, але похмуре й зосереджене обличчя.
— Ніку... а що сталося з Сітом?
— Уже нічого, — Нік заусміхався. — Йому вже краще. Завтра він приступить до звичайних обов’язків, а вже післязавтра...
— Ніку... а правда, що вчора була ваша черга?
Він усе ще всміхався, але усмішка була вже не зовсім щира.
— Ніку...
Він обома руками провів по обличчю, ніби стираючи з нього фальшиву веселість.
— Ірено... тільки не хвилюйтеся. Справа житейська... Ян дуже не хоче, щоб ви хвилювалися. Він мріє, щоб життя на фермі вам сподобалося...
— Ніку... зніміть, будь ласка, шарф.
— Ірено... немає причин для хвилювання. Вам немає чого боятися, запевняю вас...
— Зніміть...
— Та заради Бога... — лікар знову посміхнувся. Шовковий шарф змією зісковзнув із його шиї, засмикався в нервових пальцях — відчувалося, що, попри зовнішній спокій, Нік усе-таки нервувався.
Його шия виявилася білою до синяви. Обабіч тяглися ледве помітні тонкі шрами — давнішні й нові. Ниточки-шрами. Шрами-позначки.
* * *...Їй снився Анджей. Начебто вони разом ідуть цвинтарем, і чоловік захоплено розповідає їй якусь важливу, страшенно цікаву історію. Розповідає, жестикулює і говорить все голосніше. А поруч суне похоронна процесія, й Ірена намагається умовити Анджея знизити голос. Але він не чує її, сміється, розмахує руками... Люди в жалобі, сльози, труна. Анджей нічого не бачить навколо. «Це метод! — вигукує він, не слухаючи умовлянь Ірени. — Метод, знаряддя, а не мета, розумієш? Не основний процес!..» І сміється, вдоволений своєю кмітливістю, а пригнічені горем люди оглядаються, і під їхніми поглядами Ірена полишає Анджея і біжить геть...
Цвинтарні огорожі. Вона заходить у найдальший його закуток. Серед безлічі занедбаних могил чорною землею вирізняється свіжий горбок, Ірена спотикається, під ногами каміння, глина...
На бляклій фотографії не розрізнити обличчя. І хоч як вона намагається прочитати ім’я, вигравіюване на мідній табличці, — ніяк не може...
Вона прокинулася уже звично — на світанку. Від жахної думки. Як завжди — в поту.
Що станеться з нею, якщо дитина... не буде зачата? Хто сказав, що отак просто, лише за велінням когось, відбудеться... те, чого багато пар домагаються роками? А безпліддя? А...
Сльози вже лились ручаєм.
Що буде з нею?
Справжнє значення слова «ферма» відкрилося тільки тепер. Ферма. Ірена стане однією з ЦИХ. Себто вічним донором адвоката-упиря, раз по раз підставляючи своє горло... Якщо вже не вдалось одного разу підставити... щось інше...
За вікном проявлялися, ніби на фотоплівці, обриси гір.
Розділ шостий* * *
поясніть мені, Ірено, чому, якщо донорство повсюдно вважається благородною справою, найвищим способом людської взаємодопомоги... Поясніть мені, чому в нашому випадку те ж саме, по суті, донорство має розцінюватись, як щось нелюдське, жахливе, цинічне?.. Авжеж, ви цього не сказали. Але досить поглянути на ваше обличчя, Ірено!
Нік крокував із кутка в куток; Семироль байдуже сидів перед палахким каміном і слухав магнітолу. Усим своїм виглядом адвокат мовби говорив: «мене тут немає», хоча його-то присутність Ірена відчувала кожною клітинкою свого єства.
Із двох фасеткових отворів магнітоли ледь чутно долинала меланхолійна мелодія. Колись Ірена любила цю музику і щоразу, почувши знайомі акорди, підкручувала ручку гучності...
— Я не маю рації? — патетично вигукнув Нік. — Ну так скажіть мені це, поясніть, у чому саме я помиляюся? Ваш погляд... красномовніший од будь-яких суперечок. Але я не можу зрозуміти... Гаразд, припустімо, я розумію. Але ж, урешті-решт, Ян не обмежується донорством — він іще багато корисного робить — і цим людям, та й іншим, котрих затягали по судах, і вони зневірилися у тому, щоб знайти правду...
— Перепиши слова... — глузливо обізвався Семироль не обертаючись. — Вставлю собі в промову. Нехай присяжні порюмсають...
Мелодія змінилася спершу нав’язливим голосом диктора, потім кокетливою пісенькою — співачка раділа життю, закликаючи всіх, хто не лопух, радіти разом із нею.
— Ірено... — Нік припинив походжати туди-сюди, схилився над співбесідницею, що сиділа в кріслі, заглянув у вічі. — Ми мусили сказати вам раніше. Так, це наш прорахунок. Але хіба ви не помітили — ми всіляко намагаємось уберегти вас од неприємних емоцій? Від будь-яких?
Семироль іронічно гмукнув.
— Я щось не те сказав? — здивувався Нік.