Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Як далеко ми можемо піти?
Трош знизав плечима:
— Та як вийде... Хочете — у ліс...
Ірена глянула на далеку стіну ялиць. Кивнула.
Ішли мовчки, Трош напружено сопів, і десь на півдорозі Ірена з подивом зрозуміла, що хлопець соромиться запропонувати їй руку. Боїться бути нав’язливим. Чи смішним.
Вона взяла його за лікоть; їй у житті ще не доводилося спиратися на таку гору м’язів. Анджей був худий і жилавий. Про інших там — професора східної літератури, студентів і літераторів — і говорити не доводилося...
— Нік сказав, що ви інженер?
— Був би, — Трош зосереджено дивився собі під ноги, м’язи зігнутої руки були тверді, як залізо. — Я закінчував... політехнічний... а взагалі-то... я не дуже добре вчився, якщо чесно. Усе-то спорт... ну... життя, воно таке...
Ірена зітхнула. Їй хотілося знати, за який злочин сором’язливий атлет отримав свій вирок, але вона знала, що не запитуватиме. В жодному разі.
— Але тут вам, схоже, доводиться мати справу з технікою? — поцікавилася вона недбало.
— Так... Хоча я краще б... допомагав Ельзі в корівнику. Я ж виріс у селі...
Поблизу ліс не справляв того величного враження, як при погляді з дороги. Просто модрини. Просто лапаті ялини. А знизу — густе плетиво сухого гілляччя, і навряд чи можна пройти...
— Куди це ви мене завели, Троше, — сказала вона жартівливо. — Я гадала, цим лісом втекти можна... А ви...
Хлопець ізблід. Втягнув голову в могутні плечі:
— Ні, що ви...
— Я пожартувала, — сказала вона примирливо. — Хоча... Ви ніколи не думали про втечу, Троше? Ви, такий сильний, могутній, такий міцний на вигляд...
— Це спокута, — пробурмотів хлопець, дивлячись у сніг під ногами. Голос його затремтів.
Від пориву вітру захиталися верхівки сосон. Десь хруснула під дзьобом дятла шишка.
— Це спокута, — Трош тоскно примружив сльозаві очі. — Це... за гріх. Я...
Він насилу опанував себе. Подивився на Ірену майже вороже:
— Ми мусимо вже... іти...
— Я не хотіла вас образити, — сказала вона, коли, повертаючись по своїх слідах, вони пройшли більшу частину дороги.
— Я не образився... просто...
Трош зупинився. Судомно зчепив пальці, підвів голову, подивився на сліпуче синє небо:
— Усі ми... спокутуємо свої... гріхи. Ми віддаємо нашу кров... крапля за краплею... і коли цієї крові дістане, щоб наповнити Його чашу... ми вийдемо на свободу. Полинемо до Творця. Я щодня молюся, щоб... ТОЙ узяв мою кров. І щоразу боюся, коли справді... до цього доходить справа...
Ірена потихеньку відстала. На крок. Іще на крок.
«Трош із нас — найбільш нервовий...» Та він просто божевільний, той Трош! Щоправда, йому не плекати в своєму лоні дитину Семироля, його гени нікого, ймовірно, не зацікавлять...
Хлопець отямився. Подивився на Ірену, обличчя його — зацькованого підлітка, винувато скривилось:
— Я... Вибачте. Я не знаю... Про що можна говорити... а про що — не можна...
— Мені можна розповідати все, — вона поблажливо всміхнулася. — Доктор Нік уже втаємничив мене... в усі подробиці нашого маленького гуртожитку. І не бійтеся мене, Троше, я в жодному разі не хочу вас образити...
— У вас таке гарне обличчя, — хлопець опустив голову. — Незрозуміло... що саме спокутуєте ви.
Ірена відчула холод. І, схоже, це відчуття ніяк не було пов’язане з поривом вітру, що налетів стрімко.
— Я сама не знаю, що я спокутую, — відгукнулася вона з нервовим смішком. — Я — жертва судової помилки...
Трош подивився недовірливо. Відвернувся, провів по снігу носаком чобота:
— Ви... не хвилюйтеся. Це не боляче.
— Он як? — запитала Ірена, чомусь відступаючи на крок.
Трош приречено кивнув:
— Так... Але це... якось моторошно. Я боюся... Вчора була черга доктора Ніка. Але ВІН... перепланував. Узяв Сіта. Він не часто... чіпає Ніка: каже, бо той лікар, він потрібен... А я тепер думаю: моя черга після Сіта — і наступного разу кого він візьме — Ніка... чи мене?
— Ходімо в дім, — утомлено запропонувала Ірена.
* * *Нік зустрів їх у дворі. Широко всміхаючись, перевів погляд із одного обличчя на інше:
— Нагулялися? Троше, за роботу. Іди, допоможи Ельзі... Котельня. Вугілля. Пральня... І подлубайся в машині. Ян каже, що чомусь швидко сідає акумулятор...
Ірена провела хлопця задумливим поглядом.
— Він утомив вас?
Ірена мовчала. Думала.
— Вибачте, мені довелося вас залишити... Коли лише один лікар на всю округу — доводиться іноді...
— Не думаю, що у вас надто багато пацієнтів, — Ірена дивилася невинно, але Нік одразу ж глянув у