Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена здригнулась.
Коло її будинку, в закутку перед парканом, саме там, звідки найчастіше доводилося ганяти сусідських курей... Там самі по собі росли бузкові кущики-самосійки. Рік за роком. Ніхто за ними не доглядав, у всьому цьому світі вони могли розраховувати тільки на себе — і кожної весни засновували маленьке квіткове царство, що існувало стійко, уперто, аж до самого снігу...
Не вірячи очам, вона простягла руку і підняла млявий букетик фіолетових зірочок.
Це ж треба — точнісінько такі самі. Правда, такого добра скрізь вистачає... У місті ще осінь, іще не випав сніг, і в кожному палісаднику повнісінько бузкових безпритульців...
Вона уявила собі адвоката, який ламає букет на рясно угноєній собаками клумбі. Ось він кривиться, підсмикує штани, з побоюванням озирається — чи не стежить хтось...
А потім заплющила очі й ясно побачила, як до опечатаних воріт її будинку під’їжджає машина. Пещений пан Семироль озирається, гукає всюдисущого маленького Валька... Хлопчина, скинувши куртку, звично плигає через паркан. І за кілька хвилин з’являється з оберемком бузкових зірочок навпіл із рудою травою, стеблами й опалим листям...
Вона піднесла букет до обличчя.
Зараз на її подвір’ї пахне так само. Землею й осінню...
Зате ТАМ, у реальності, пахне весною. І не минуло ще й тижня, як Ірена їла смаженину в компанії пана Петера і його слізливої співробітниці...
«У мене роздвоєння особистості», — сказала вона вголос. І тут же затиснула собі рота долонею.
* * *Вона прокинулася на світанні. Ввімкнула лампу — денного світла було ще мало — окинула байдужим поглядом гору пакетів, звалених недбало на стільці й під стільцем, витягла з-під подушки свою першу книжку.
Сьогодні їй снилося, що вона сидить за комп’ютером. І неспішно набирає, поклацуючи клавішами, власну дивну історію.
І вона не підхопилась, як зазвичай, у холодному поту. Вона прокинулася спокійна, байдужкувата, почасти навіть умиротворена. Бузкові квіточки в банці пахли осінню — вчора вона не наважилася викинути їх на сміття, запхнула все-таки у воду...
Вона розкрила книгу і почала неквапливо, методично перечитувати.
...Спершу їй здалося, що вона просто не пам’ятає власного тексту. Занадто давно все це було... Свідком її перших публікацій був іще Анджей, а в день виходу дебютної збірки вони на якийсь час забули про чвари й вирушили разом у ресторанчик, і Анджей...
Ні. Не те...
Ірена читала; текст, безумовно, належав їй. Цей текст іноді являвся їй у найбільш непідходящий момент — за кермом, наприклад, або на лекціях (пам’ятається, їй жодного разу не вдалося перенести його на папір без втрат. Весь час щось заважало...)
Ірена читала, і волосся ставало дибки у неї на голові...
Її перші оповідання... Її РЕАЛЬНІ перші спроби і поруч не лежали з цим текстом — живим, пружним, багатошаровим, майстернішим, ніж усі її спроби — і учнівські, й більш пізні...
Ось маленька новелка про зустріч двох закоханих. Ірена пам’ятала, як важко вона їй давалась, як мляво йшов діалог, він і на папері залишився таким же маловиразним — нескінченна балаканина двох картонних персонажів, волею автора всадовлених на паркову лаву...
Ірена пам’ятала ці балачки. І тепер, здригаючись, раз по раз перечитувала все те саме оповідання, в якому діалогу не було майже зовсім. А була лише ця лава. Старий стовбур із прибитою до нього спинкою. Лежаче дерево із трафаретами торішнього листя, схожими на відбитки пальців, із хитромудрим мереживом прожилок, із яскравим фантиком у дуплі. Замість очікуваних слів про любов прийшло відчуття, яскраве, як цей фантик. Юні Іренині персонажі мовчали — і вона майже з жахом упізнала в них своїх однокурсників — закохану пару, що колись надихнула її на це оповідання, але потім загубилася за непотрібністю, за банальністю фраз...
А тепер вона згадала їх. І побачила — мовчки сидять на лаві-стовбурі, дивляться врізнобіч.
На очі набігли сльози. Вона умить жорстко витерла їх долонею, закусила губу:
— Це маячня... Це ж МОДЕЛЬ!
(Імовірно, Анджей був високої думки про її літературне обдаровання.)
А можливо, це всього лише побічний ефект?.. Що вона знає про закони моделювання?.. Оті, що витягли з глибин небуття адвоката-упиря Яна Семироля?!
Ось що, значить, мав на увазі Ян, кажучи про аргумент. Так, ця непоказна книжка — справді аргумент, навіть її, Ірену, переконає в чому завгодно...
Бузкові зірочки, воскреслі за ніч, наповнювали кімнату вересковим запахом.
* * *Її здивувало, що крісло, в якому зазвичай нудився громило Сіт, сьогодні вранці виявилося порожнім. Столик у вітальні, на якому завше чекав Ірену сніданок, теж був порожній; виявивши це, Ірена відчула, що зголодніла.
Будинок здавався покинутим. Ірена потихеньку спустилася до вхідних дверей. Поторгала за ручку — замкнено (а ключі, мабуть, у Ніка). Але ж мають бути й інші двері...
— Доброго ранку, Ірено.
Їй вдалося не виказати замішання. Семироль стояв на сходах, трохи вище.
— Сніданок у мене в кабінеті... Прошу.
У мовчанні вони пройшли знайомим коридором — їй, напевно, ніколи не забути, як Семироль вів її, хитливу, як вона
