Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото
— Нічого особливого, звичайний димодихаючий ведмідь, — пробурмотав Олег і позадкував. — Тобі не завадило б злетіти, Олю.
— Казки зобов’язані добре закінчуватися! — з жаром заперечила Ольга.
— А ведмідь про це знає?
Білий павук зупинився саме на півдорозі між «ведмедем» і людьми. «Єдиний заряд „Ю“, — буркотав він собі під ніс, — що я буду без нього робити? Потягло ж мене на екзотику!»
Коли чорне чудовисько наступило на павука, земля піднялася сторчма, потім опустилася. Людей розметало в різні сторони. Ольга судорожно вчепилася в якесь дерево. Олег чудом утримався на краю гігантської ями, яка виявилася на місці замка. З неба сипалися камені, палаючі балки, прапори з зображенням чорного звіра, які пожирав вогонь.
Ольга бачила, як махає їй рукою Олег, але не могла поворухнутися, навіть крикнути, у неї перехопило подих, немов морська вода знову рвалася в легені.
Тут земля знову здригнулася, здулася міхуром, лопнула. Тріщини звивалися, з них полізла якась коричнева лискуча маса, здійнялася у висоту метрів на десять й обпала жмутами із нестерпним смородом. Тріщини зімкнулися, земляний пагорб став осідати, і нарешті на його місці утворилася глибока западина діаметром близько шести метрів.
— Олю, як ти?
Ольга побачила замурзане обличчя Олега, тривожні блискучі очі під обпаленим бинтом, хотіла щось сказати, але не змогла.
Зовсім поруч завили перевертні, Олег нагнувся за тліючою палицею, але палиця випала у нього з руки. Він притулився спиною до дерева й запитав Ольгу, прислухаючись до виття, яке наближалося:
— Ти злетіти зможеш?
Ольга ледве розчепила руки, відпустила стовбур і дотяглася до плеча Олега:
— Знову хочеш від мене відкараскатися?
Сонце сідало в багряній заграві. Його не було видно весь день, а тепер воно наче навмисне з’явилося із хмар, щоб піти з викликом, залишаючи цей світ у безмежній владі зла.
Затріщали сучки, і зграя перевертнів оточила старе дерево. Їхні сірі костюмчики пошарпалися за час погоні, помітно витяглися зморшкуваті обличчя й стали більше схожі на звірині морди: вуха-пелюстки зараз були щільно притиснуті до лілових голів, ікла волого поблискували з-під піднятих губів.
Олег міцно стис руку Ольги:
— Олю…
— Мовчи! Ніч ще не настала, усе обійдеться!
Вона хотіла, щоб її голос не тремтів.
Сірі костюмчики розступилися й пропустили Бороду вперед. Його скелет скрипів сильніше, ніж звичайно, борода висіла клоччям, і в ній стирчали кульки реп’яха.
— Дарма сподіваєшся, — сказав він. — До ночі залишилося всього нічого. Сьогодні ми все-таки візьмемо Притулок. Доглядач не всемогутній. Сонце сідає.
Він повернув до світила кістяну голову, й останній промінь освітив її багряним світлом. Ользі стало страшно, вона ще міцніше вчепилася в руку Олега, щосили намагаючись вгамувати тремтіння.
Перевертні завили, і під їхній тужливий спів на жовтих кістках бороди виникли шматки напівзгнилої плоті. Ольга скрикнула й сховала обличчя на грудях Олега. Олег стис зуби, але додивився до кінця.
— От і все, — сказав Борода, демонструючи м’язисту руку. — Гарний?
— Гарний! — вимовив чийсь голос за його спиною.
Борода обернувся й побачив двох старих: доглядача й другого, запакованого в скафандр підвищеного захисту з бойовим випромінювачем на згині ліктя.
— Ти поквапився, Борода, — сказав доглядач. — Безтілесним бути надійніше.
Перевертні розбіглися в різні сторони.
— Говорив я тобі, не зв’язуйся із чужим сектором, — похитав головою доглядач.
Через ногу людини в скафандрі вискочив білий павук.
— Чужі танці ображає! — заверещав він і здибив шерсть.
Борода позадкував, не зводячи очей з випромінювача.
— Ідіть сюди, хлопці!
Ольга кинулася назустріч старим, тягнучи за собою Олега. Доглядач взяв її однією рукою, Олега — іншою, і повів, як малюків-бешкетників, до машини. Людина в скафандрі прикривала їхній відступ випромінювачем. Павук витанцьовував позаду й нагороджував Бороду інопланетними лайками.
До Ольги кинулася бабця Марта, обійняла її й потягла до старого автомобіля, де їх чекав Анатолій з термосом гарячого чаю й бутербродами.
— Тобі туди, — доглядач відпустив Олега й кивнув на флаєр, який стояв трохи в стороні.
Олег зупинився. Людина в скафандрі почекала, поки доглядач сяде за кермо автомобіля, пропустив павука вперед, потім легенько підштовхнув Олега в спину й показав на флаєр.
— Зараз, — Олег склав долоні рупором. — Олю!
Ольга розгублено оглянулася, вона тільки зараз помітила зникнення своїх супутників.
— Де тебе шукати, де ти живеш?!
Доглядач завів, мотор. Ольга підвелася на сидінні, почала говорити, потім замовкла.
— Де?!