Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото
Другий тиждень ішов дощ. Він цілодобово тарабанив по даху, лунко бив по оббитому жерстю підвіконню, шарудів, збігав по шибці. Повітря в будинку було просякнуто вогкістю настільки, що поліровані боки піаніно потьмяніли й укрилися плямами, шпалери відстали, а старий шифоньєр, що раніше часто потріскував, став надзвичайно мовчазним.
Ішов десятий день мого перебування в будинку. Власники його ніжилися на кримському курорті, а старий сусіда, залишений для догляду, ліг у лікарню із серцевим нападом. Я наймав кімнату в дочки старого: товстої крикливої особи з пористою картоплиною замість носа, рудим клоччям замість волосся й неосяжним шлунком замість серця. Вічно п’яний чоловік дочки повсякчас крав у мене сигарети, а двоє відгодованих синів із завидною завзятістю ламали магнітофон. Маю зізнатися, людство до деякої міри встигло мені осточортіти, а тут раптом трапився випадок пожити життям Робінзона. Старий, як я вже згадував, занедужав, будинок, за яким він взявся дивитися, спорожнів, і дочка не на жарт стурбувалася. За догляд були плачені гроші, втрачати їх не хотілося, і після безуспішної спроби долучити до справи синів, товстуха звернулася до мене. Для пристойності я трохи поламався, виговорив собі знижку у квартирній платні й перебрався до вечора на нове місце проживання.
Сини встигли повідомити мені про лютого собаку, полчища пацюків і штукатурку, яка падає на голову, тому у двір дев’ятого будинку по вулиці Рудакова я ступив не без побоювання. Худий, зі зваляною шерстю Барбос ліниво брехнув з будки, але відразу замовк, угледівши в руках у мене шматок хліба. Я кинув собаці окрайчик і пройшов прямо до біленого вапном маленького будинку із залишками зеленої фарби на потрісканих ставнях. Бабця, яка прожила в будинку років п’ятдесят, померла два тижні тому, родичі зібралися продати руїну, але покупця ще не знайшли. По-хорошому, будинок треба було б спершу відремонтувати, однак ремонт міг обійтися в неабияку суму, а тут підвернулася путівка в санаторій…
Руїна мені сподобалася, я негайно взяв на роботі відпустку, притягнув з найближчого магазину мішок крупи й почав життя відлюдника. Борошно в будинку було, яйцями мене сумлінно постачали чотири курки. Грядка, вистелена поваленими кущами помідорів, давала мені цілком пристойний запас вітамінів, а стара яблуня балувала великими жовтими яблуками. За дах і їжу я платив роботою, якщо годівлю курей і кошлатого Барбоса можна назвати роботою.
Щоранку я вставав і виходив під дощ, щоб відчинити ставні. Ставні закривалися зовні на старомодні металеві замки й щоразу немилосердно скрипіли. Барбос радісно скавучав, а кури піднімали в загородці шалену метушню, сподіваючись на миску пшениці. Я годував своє господарство, їв сам і сідав на порозі дивитися на дощ. Підгнила дошка загрозливо прогиналася під моєю вагою, але я намагався не звертати уваги на її підступи. Я пообіцяв самому собі не втручатися в чуже життя — згасаюче життя будинку.
Мені ніколи не набридало дивитися на калюжі на пощербленому асфальті, у яких танцювали бульбашки, на дубову бочку із проіржавілими обручами, на розмоклі кімнатні пантофлі. Пантофлі стояли біля порога. Були вони з тканини, без задників, із протертими передками. Прослужили, мабуть, довгий вік, перш ніж перетворитися на линялу ганчірку. Коли я прийшов у будинок, пантофлі вже стояли на порозі, але я не чіпав їх усе через той же неясний страх. Я боявся порушити спокій будинку. Він ужився в цю криву вуличку, сховався під гілками розлогих дерев і старанно відгородився від світу старим парканом. Будинку було гарно одному. Над ним не стирчала телевізійна антена, а радіоприймач, що висів у центральній кімнаті, замовк уже давним-давно. Павутину, яка його затягла, ніхто не чіпав багато місяців.
Я спав на вузькому, укритому сірою вовняною ковдрою ліжку. Сітка прогиналася піді мною чи не до підлоги й стогнала при кожному русі. Подушка була маленькою й твердою, як камінь. Пір’я, що наповнювало її, збилося в одну щільну грудку, не бажаючи розпадатися. Я незабаром змирився з цим.
Поруч з ліжком стояв збитий з дощок стіл, на гладко обструганій стільниці красувалася глиняна ваза з надколеним горлечком. Колись у вазі стояв букет квітів, але вони давно висохли й обсипалися, тільки пучок жалюгідного пруття стирчав над купкою сміття. Щодня я дивився на це пруття й намагався вгадати, яким квітам служило воно стеблами.
Над ліжком висіла велика фотографія під склом: три дитячі мордочки, які сміються. Фотографія пожовкла від часу, та й зачіски у двох хлопчаків і дівчинки були якісь давні. Давно вже ніхто не вкладає дівчаткам кіс і не стриже хлопчиків «під горщика». Я від усієї душі побажав, щоб не згнив мотузок, на якому фотографія висіла, і щоб однієї ночі ця конструкція не впала мені на голову.
Між двома вікнами стояло піаніно. Теж старе, з мідним свічником над клавішами, з вигадливими вензелями на передній стінці, з педалями у вигляді звіриних морд. Правда, одна з педалей стирчала під кутом градусів у тридцять до підлоги й служити за призначенням уже не могла.
Крім спальні, я освоїв ще кухню, де на електроплитці якось забезпечував себе сніданком й обідом. Вечерю я віддавав Барбосові, хоча ворогом його не вважав. Добродушний пес жодного разу не дзявкнув на мене від самої моєї появи, і на подяку за це я спустив його з ланцюга. Це було єдине суттєве нововведення, зроблене мною в будинку номер дев’ять. По-моєму, Барбос не дуже його оцінив, бо продовжував триматися будки й рідко відходив від неї далі, ніж на довжину ланцюга. А через ці дощі й зовсім рідко залишав лігвище. Миску я ставив біля самого входу в будку, і пес поспіхом хлебтав юшку, поки вона не змішалася з дощовою водою.
