Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото
— Замовкни!
Доглядач різко встав, губи його тряслися, зморшки на обличчі стали ще глибшими.
Анатолій погладив долонею ведмежу шкуру:
— Принцесо Марто, від тебе я істерики не чекав.
Бабця Марта судорожно змахнула сльози й відвернулася.
— У тебе дивовижна онучка, життя прожите не дарма, чого ще треба?
— Так, але я двоюрідна бабця, у мене ніколи не було своїх дітей!
— А я тебе шукав, принцесо Марто, — з гіркою посмішкою зізнався Михайло.
— Але не знайшов. Що пуття в листах без адреси, які приходять невідомо звідки, які надсилаєш невідомо куди?! Я боюся повертатися, бо ніколи вас більше не побачу! Що таке всі жахи цього світу порівняно з щоденністю нашого? Дитяче лепетання.
— Ти ще й боягузка, — констатував Анатолій. — Якщо боїшся повертатися, залишайся тут, виділять тобі сектор, будеш пасти драконів і перевиховувати Бороду.
Бабця Марта мимоволі оглянулася на доглядача. Старий стояв з кам’яним обличчям і не поспішаючи постукував по долоні своєю люлькою.
— Залишитися?
Доглядач нічого не відповів.
Ольга сиділа у своїй кімнаті й дивилася, як танцюють за вікном сніжинки в стовпі місячного світла.
Літати. Свічкою злітати у височину й захлинатися гірким повітрям. Тіло вигинається в скаженому ривку, відкидаючи землю далеко вниз.
Повітря. Дайте повітря! До біса гравітацію, хай живе воля! Місяцю, ти сьогодні до божевілля гарний. У твоє світло хочеться заритися обличчям і перейнятися білою порожнечею. Зірки — колючі крижинки, ви обпалюєте пальці холодом. Швидкість. Болісний біль м’язів, які дерев’яніють. Тільки б не впасти. Тільки б не впасти, Господи! Яка сліпуча чорнота попереду. Ніч висить над землею.
Снігопад. Спочатку пливти в нерухомому повітрі, потім кинутися слідом за поривом вітру. Кружляти, кружляти в сніговому вирі, а потім опуститися на осяяну нічним світлом галявину посередині лісу. Мовчазні дерева, чіткі тіні, а між ними міріади крихітних іскорок у блакитному сніжному спокої. Іти босоніж по чарівних вогниках, тонути в пухнастому снігу й п’яніти від дзвенячого повітря…
Стукають?
— Стукають, бабусю!
Ольга збігла сходами й відсунула засув раніше, ніж хто-небудь ворухнувся. На порозі стояв білий павук, припорошений снігом.
— Флаєр збили над лісом, — сказав він похмуро. — Ситуація дуже кепська.
— Куди?! — Марта встигла перехопити Ольгу. — Ніч!
— Пусти!
Марта відтягла Ольгу від дверей, Анатолій швидко підхопився, впустив павука і зачинив двері. На горищі застукав кулемет. Ольга заплакала, по-дитячому розтираючи сльози кулачками. Доглядач зі злістю штовхнув крісло ногою, а Михайло схопив залишений було карабін.
— Серж, що там?! — крикнула бабця Марта, намагаючись перекричати стукіт пострілів.
Кулемет замовк. З горища спустився злегка запилюжений Сергій з яблуком в зубах. Прожувавши відкушений шматок, він повідомив:
— Злякав якихось кошлатих тварин.
— Серж, — Анатолій забрав у нього яблуко, протер об рукав і з великим задоволенням упився зубами, — ням-приням-ня.
— Що?!
— Я говорю, нас у ліс запрошують. Нічне сафарі.
Доглядач жбурнув трубку в камін:
— Та ви збожеволіли!
— Ну чого ж? — заперечив Михайло. — Раз уже ми тут востаннє… Особисто я хочу ще набратися сил перед поверненням, відпочити від невизначеності. Я — за.
— Я теж! — зрадів Сергій.
— Треба запастися їжею, — занепокоїлася бабця Марта. — Невідомо, коли повернемося, а на світанку треба йти! Чи встигнемо поснідати?
— Дітей брати не будемо, — запропонував Анатолій.
В Ольги миттю висохли сльози:
— Я піду з вами, ви не посмієте мене залишити!
— Олег просив тебе не ходити, — сказав павук, який мовчав досі.
— Хто він такий, щоб мені вказувати?! — блиснула очима Ольга. — Я з усіма!
— Попереджаю востаннє, — почав доглядач, — уночі результат непередбачуваний…
— Толю, куди ти склав наші рюкзаки? — запитала Марта, збираючи зі стола все, що встигла приготувати. — Там гарні ліхтарі.
Ідучи, двері