Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

— Я хотів поборотися зі скаженим ведмедем.

— Навіщо?

Кудись умить зник серпанок, і Ользі це здалося поганою ознакою. Стало дуже страшно сидіти одній серед танцюючих вогників і прислухатися до тиші. Вона подумала, що Олег ніколи вже не повернеться, і заплакала.

Раптом пролунав скрегіт: це з люка, який раптом відкрився, вивалилася кабіна підйомника, пролетіла кілька метрів униз і загальмувала на площадці між опорами. Усередині нікого не було.

Ольга потикала пальцем кабіну підйомника. Нічого не відбулося. Тоді вона зайшла всередину й міцно замружила очі. Кабіна плавно рушила, і через кілька секунд ядучий запах зник.

Ольга відкрила очі й побачила себе посередині невеликого овального приміщення, у якому, крім світильника й декількох написів, нічого не було. Написи говорили: «Перевір… Переконайся… Не виходь…»

Ольга не збиралася виходити, вона входила, тому довго не читала, а відразу пішла до дверей, над якими світилися зелені букви «ВХІД». Двері безшумно відповзли вбік, і дівчина опинилася в тісному коридорі, уздовж стін якого в нішах розташувалися скафандри. Олег сказав правду: у нього на кораблі й справді були скафандри всіх сортів.

Але де ж сам хазяїн?

Ольга пройшлася вздовж ряду й зупинилася перед нішею, у якій сиротливо темнів шолом. А скафандр?

Ольга простягла руку до шолома, і… він зник разом з коридором.

Жалібний крик, схожий на писк сліпого кошеняти, змусив дівчину опустити очі.

Хтось установив на дорозі «самостріл», натягнув тонкий дріт, щоб на голову необережного обрушувався важкий кийок. Ольга не без зусиль зрушила її й витягла великого (з долоню) павука, покритого білою шерстю, надзвичайно довголапого й блакитноокого. Блакитноокий павук — це зовсім дивне видовище! Втім, може, він і не був павуком…

Дівчина зірвала з плечей плед, загорнула в нього добряче пом’ятого бідолаху й прислухалася. Щось відбувалося там, за щільною стіною молодої ліщини.

Ольга зробила кілька кроків. Ніщо навколо не нагадувало космічний корабель. Величезні дуби, буки й клени гордо підносили до неба поріділі крони, а товстий шар ледве прихопленого морозом листя м’яко пружинив під ногами. Зима в цьому світі прийшла занадто рано, більша частина дерев не встигла ще скинути листя.

Стежка ледве помітно здригалася під ногами. Спочатку Ольга не надала цьому значення, а потім було вже пізно: стежина раптом просіла, і дівчина опинилася на крутизні, боячись поворухнутися, щоб не зірватися вниз.

Її погляду відкрився зарослий вербами глибокий яр, кілька повалених дерев, що утворювали квадрат, і дивна компанія в центрі цього квадрата. Вона побачила Олега зі зв’язаними руками, який стоїть на краю каналізаційного люка, поруч лежала кришка. Навпроти розташувався в шезлонгу скелет з широкою рудою бородою, а навколо вишикувалися істоти, одягнені в однакові сірі костюмчики з хутряними стоячими комірами. Голови істот, позбавлені рослинності, були ліловими, на маківках стирчали вуха-пелюстки, носи провалилися, очі ледве виднілися з очних впадин. Загалом, видовище було не із приємних.

«Перевертні!» — з жахом подумала Ольга.

— Церемонія починається! — задерши голову, прокричав ліловий перевертень.

Гримнули труби, десь вдалечині відсалютував гарматними пострілами невидимий замок.

— Не бійся, боляче не буде, — Борода встав, по-батьківськи поплескав по плечу Олега й заглянув у зіяючу біля самісіньких ніг пащу колодязя. Дно було занурене в темряву, і тільки біля самісінької стіни горіли два жовті вогники-очі. — Я віддав би тебе драконові, але він тимчасово поститься.

Борода засміявся, ребра його затремтіли, дрібно затряслася борода, начебто приклеєна до нижньої щелепи.

Із глибини колодязя почувся шумний подих.

— Зголоднів, — пояснив Борода.

Перевертні в акуратних сірих костюмчиках зайняли позиції навколо люка, наставивши на його «жерло» вістря довгих списів.

— Ненажерливий, гад, — поскаржився Борода. — Мало йому худобини, любить людським м’ясцем побалуватися.

Олег здригнувся.

— Ти не переживай, — утішив Борода. — Ковтає він швидко.

Земля під ногами затремтіла, гігантська тварина заворушилася в темряві, з глибини потягнуло чимось невимовно огидним.

— Треба було вдома сидіти, а не до нас прагнути, — повчально помітив Борода.

Олег почекав, поки черговий порив вітру очистить повітря, перевів подих і тільки після цього сказав:

— Я не до вас летів. До інопланетян.

Борода зареготав так, що нижня щелепа в нього відпала, і перевертням довелося шукати її в траві.