Українська література » Фентезі » Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Читаємо онлайн Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
хирлявий...

— Тоді вперед! — скомандував задоволений сторож.

Чоловіки опинилися під куполом будівлі. Завмерли. Борис повільно водив ліхтарем. Нічого. Все чисто, прибрано. Ані павутинки. Тільки якась наче іграшкова дерев'яна хатинка в кутку, схожа на собачу будку. Певно, дідусь-сторож дбав про домівку свого привида, прибирав...

Лев і Борис мовчали, слова наче вивітрилися з вуст, дух перехоплювало, мов від неймовірного стану польоту... Де ж привид?.. Не видно... Пахло давниною, що навіювала мрії... Ось тут, поруч, відгороджена бляхою, сидить собі Жінка-Свобода і споглядає Львів... Їй не скучно, обіруч неї двоє чоловіків. Стережуть. А що стережуть?.. Чому не допоможуть їй піднятися, розправити крила і полетіти?.. Адже вона просто статуя?.. Ні... Лев і Борис явно відчували, що Свобода не може бути просто скульптурою... Вона має призначення, яке ще не дозріло, щоб народитися...

Ураз сріблясте світло увірвалося з купольного круглого віконця всередину і пробіглося дахом, тарабанячи бляхою. Ніби хотіло звільнитися, а щось не впускало. Потім світло сховалося в будку. Борис навів ліхтаря на хатку і... зі страху впустив його на долівку. Бо в будці щось зашурхотіло, затріпотіло крилами, видаючи зморений писк... Безрукого пересмикнуло, він на мить наче зник зі світу, а наступної вже підносив ліхтаря... Навів спочатку на блідого Бориса, який зі страху аж присів... Потім знову на хатинку... Мить чекання, і чоловіки побачили, як звідти з'явився голуб, оцінююче замахав голівкою і вилетів через те саме кругле віконце, з якого нещодавно всередину з'явилося сріблясте світло.

— Голуб... — До Безрукого повернувся дар мови.

Уже на підході до діда-сторожа заговорив і Борис. Упевнено, наче недавно з переляку не випускав з рук ліхтаря, сказав:

— У мене таке відчуття, що привид нас прийняв...

— Атож... — Лев скептично стрельнув на вундеркінда очима. У яких Борис побачив знайоме йому сріблясте світло.

Дідусь чоловікам зрадів, ніби сто років ні з ким не розмовляв.

— Ну що скажуть ваші вчені голови?

— Там від свободи аж перехоплює дух!.. — випалив Борис. Здавалося, вундеркінд сам здивувався тому, що виголосив.

— Правильно, — похвалив юнака сторож. — Мені теж перехоплює...

Безрукому здалося, що він слова не чує, а смакує. На слух вони були звичайними, а на смак — солодко-терпкими... Лев мав добре розвинений нюх, але цього разу ні слова Бориса, ні дідуся не пахнули... Аж дивно стало...

— А що казали попередні відвідувачі? — запитав несподівано Лев, не довіряючи своєму безбарвному голосу.

— Що змії на привида немає! — зареготав дідусь і багатозначно підняв вказівного пальця.

— А чому?

— Бо «народжений повзати — літати не може», — відповів сторож уже в дверях, швидко, якось метушливо випроводжаючи нічних диваків геть. Йому конче треба було під купол. Поки не пізно.

36

Час набирав страшенної ваги, бо із швидкістю комети наближався до Юрієвого дня. Ярема Сильвестрович намагався з часом дружити, однак не завжди виходило. Хитрюга час якось примудрявся жити всупереч стрілці годинника — умів її зупиняти, відганяти назад і перестрибувати. Спочатку Ярему це неймовірно злило, проте згодом він змирився. Але пильності не втрачав. Ще спозаранку Лавник відчував біду, що пахнула Бориславою Болеславівною. Він сидів у своєму джипі на майданчику біля собору Святого Юра й намагався розібратися в своїх передчуттях, які підводили його дуже рідко. Хоча мали один недолік — інколи приходили запізно. Отож, щоб не дати маху і не пошитися в дурні, Лавник усе-таки на місці вирішив на собі перевірити нічні одкровення Стійкої.

Заплющив очі. В голові пульсувала настирлива думка: «їдь звідси геть!..» Лавник згадав настанови вчителя. Ледь не основна з них звучала так: власна думка — найбільший брехун... «Це аксіома! — переконував учитель. — Від неї відштовхуються переможці. Невдахи вірять власним думкам, які в їхні голови заселяють інші невдахи... Бо вся сила в інтуїції, яка не полохає світ ні звуками, ні образами, а з'являється нізвідки, з порожнечі, як факт...» Ярема із сумом визнав, що інтуїція його ослабла, видихалася... Усе на світі хоче уваги — тоді воно сильне... Навіть Бог без уваги — не Творець, а звичайнісінький графоман, що навчився народжувати томи, які нікому не цікаві...

Всупереч голові набрав повні груди рішучості і вийшов з машини. Навіть не оглядався, коли переходив дорогу, — пер на соборні ворота, як танк... Праворуч заскрипіли гальма, і Лавник опинився на капоті нового чорного «мерседеса». Нічого такого страшного не сталося. Просто на капоті авто були витиснені Яремині сідниці. Як у шкільні роки копійки на фользі...

Двоє молодиків, що вибігли з машини, розмахували руками і щось верещали, — Ярема їх не чув і не бачив. До тями його привів удар в обличчя... Коли з носа бризнула кров, Ярема ожив і одразу ж збагнув, чого для інтуїції йому бракувало. Крові!.. Дуже, дуже довго він не був на бойні!.. А оскільки до неї — як до неба, то Лавник вирішив попити крові спортсменам... Він умить зібрав усю свою енергію в легенях і повільно видихнув її на світ білий, створюючи навколо свого тіла невидимий непробивний мур... Потім під очманілі погляди спортсменів пішов до свого джипа, втер серветкою носа, взяв биту і потрощив у «мерседесі» всі вікна... Замість того щоб налетіти на Лавника, молодики охкали над покаліченим авто... Очі їм застелила туманна пелена — навіть Ярему не помічали. Чудасія!.. — дивувався побожний люд навколо. Яке там... Магія!.. «Без твого дозволу тебе ніхто не зачепить!» — повторював учитель роками на тренуваннях...

Відгуки про книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: