Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Тоді вперед! — скомандував задоволений сторож.

Чоловіки опинилися під куполом будівлі. Завмерли. Борис повільно водив ліхтарем. Нічого. Все чисто, прибрано. Ані павутинки. Тільки якась наче іграшкова дерев'яна хатинка в кутку, схожа на собачу будку. Певно, дідусь-сторож дбав про домівку свого привида, прибирав...

Лев і Борис мовчали, слова наче вивітрилися з вуст, дух перехоплювало, мов від неймовірного стану польоту... Де ж привид?.. Не видно... Пахло давниною, що навіювала мрії... Ось тут, поруч, відгороджена бляхою, сидить собі Жінка-Свобода і споглядає Львів... Їй не скучно, обіруч неї двоє чоловіків. Стережуть. А що стережуть?.. Чому не допоможуть їй піднятися, розправити крила і полетіти?.. Адже вона просто статуя?.. Ні... Лев і Борис явно відчували, що Свобода не може бути просто скульптурою... Вона має призначення, яке ще не дозріло, щоб народитися...

Ураз сріблясте світло увірвалося з купольного круглого віконця всередину і пробіглося дахом, тарабанячи бляхою. Ніби хотіло звільнитися, а щось не впускало. Потім світло сховалося в будку. Борис навів ліхтаря на хатку і... зі страху впустив його на долівку. Бо в будці щось зашурхотіло, затріпотіло крилами, видаючи зморений писк... Безрукого пересмикнуло, він на мить наче зник зі світу, а наступної вже підносив ліхтаря... Навів спочатку на блідого Бориса, який зі страху аж присів... Потім знову на хатинку... Мить чекання, і чоловіки побачили, як звідти з'явився голуб, оцінююче замахав голівкою і вилетів через те саме кругле віконце, з якого нещодавно всередину з'явилося сріблясте світло.

— Голуб... — До Безрукого повернувся дар мови.

Уже на підході до діда-сторожа заговорив і Борис. Упевнено, наче недавно з переляку не випускав з рук ліхтаря, сказав:

— У мене таке відчуття, що привид нас прийняв...

— Атож... — Лев скептично стрельнув на вундеркінда очима. У яких Борис побачив знайоме йому сріблясте світло.

Дідусь чоловікам зрадів, ніби сто років ні з ким не розмовляв.

— Ну що скажуть ваші вчені голови?

— Там від свободи аж перехоплює дух!.. — випалив Борис. Здавалося, вундеркінд сам здивувався тому, що виголосив.

— Правильно, — похвалив юнака сторож. — Мені теж перехоплює...

Безрукому здалося, що він слова не чує, а смакує. На слух вони були звичайними, а на смак — солодко-терпкими... Лев мав добре розвинений нюх, але цього разу ні слова Бориса, ні дідуся не пахнули... Аж дивно стало...

— А що казали попередні відвідувачі? — запитав несподівано Лев, не довіряючи своєму безбарвному голосу.

— Що змії на привида немає! — зареготав дідусь і багатозначно підняв вказівного пальця.

— А чому?

— Бо «народжений повзати — літати не може», — відповів сторож уже в дверях, швидко, якось метушливо випроводжаючи нічних диваків геть. Йому конче треба було під купол. Поки не пізно.

Час набирав страшенної ваги, бо із швидкістю комети наближався до Юрієвого дня. Ярема Сильвестрович намагався з часом дружити, однак не завжди виходило. Хитрюга час якось примудрявся жити всупереч стрілці годинника — умів її зупиняти, відганяти назад і перестрибувати. Спочатку Ярему це неймовірно злило, проте згодом він змирився. Але пильності не втрачав. Ще спозаранку Лавник відчував біду, що пахнула Бориславою Болеславівною. Він сидів у своєму джипі на майданчику біля собору Святого Юра й намагався розібратися в своїх передчуттях, які підводили його дуже рідко. Хоча мали один недолік — інколи приходили запізно. Отож, щоб не дати маху і не пошитися в дурні, Лавник усе-таки на місці вирішив на собі перевірити нічні одкровення Стійкої.

Заплющив очі. В голові пульсувала настирлива думка: «їдь звідси геть!..» Лавник згадав настанови вчителя. Ледь не основна з них звучала так: власна думка — найбільший брехун... «Це аксіома! — переконував учитель. — Від неї відштовхуються переможці. Невдахи вірять власним думкам, які в їхні голови заселяють інші невдахи... Бо вся сила в інтуїції, яка не полохає світ ні звуками, ні образами, а з'являється нізвідки, з порожнечі, як факт...» Ярема із сумом визнав, що інтуїція його ослабла, видихалася... Усе на світі хоче уваги — тоді воно сильне... Навіть Бог без уваги — не Творець, а звичайнісінький графоман, що навчився народжувати томи, які нікому не цікаві...

Всупереч голові набрав повні груди рішучості і вийшов з машини. Навіть не оглядався, коли переходив дорогу, — пер на соборні ворота, як танк... Праворуч заскрипіли гальма, і Лавник опинився на капоті нового чорного «мерседеса». Нічого такого страшного не сталося. Просто на капоті авто були витиснені Яремині сідниці. Як у шкільні роки копійки на фользі...

Двоє молодиків, що вибігли з машини, розмахували руками і щось верещали, — Ярема їх не чув і не бачив. До тями його привів удар в обличчя... Коли з носа бризнула кров, Ярема ожив і одразу ж збагнув, чого для інтуїції йому бракувало. Крові!.. Дуже, дуже довго він не був на бойні!.. А оскільки до неї — як до неба, то Лавник вирішив попити крові спортсменам... Він умить зібрав усю свою енергію в легенях і повільно видихнув її на світ білий, створюючи навколо свого тіла невидимий непробивний мур... Потім під очманілі погляди спортсменів пішов до свого джипа, втер серветкою носа, взяв биту і потрощив у «мерседесі» всі вікна... Замість того щоб налетіти на Лавника, молодики охкали над покаліченим авто... Очі їм застелила туманна пелена — навіть Ярему не помічали. Чудасія!.. — дивувався побожний люд навколо. Яке там... Магія!.. «Без твого дозволу тебе ніхто не зачепить!» — повторював учитель роками на тренуваннях...