Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Безрукий зайшов на кухню. За звичкою ввімкнув чайник. Мобільний не переставав труситися. Ніби змерз.

— Слухаю... — З однієї інтонації нахабний очкарик мав зрозуміти, що дав маху, розбудивши не просто Лева, а звіра в ньому.

— Леве Львовичу! — вигукнув Борис. — Люба — фантастична!..

— Я радий, баране... — промимрив Лев. — Але якщо наука є надбанням людства, то почуття — аж ніяк... Ти чоловік чи шмаття, га?.. Я тобі завтра твого дурного язика вирву з корінням, утямив, опудало? — У трубці запала тиша.

— Ви про що, Леве Львовичу? — по паузі запитав вундеркінд.

— Про те, що хизуватися своїми чоловічими подвигами щонайменше гидко.

Знову мовчанка, а потім регіт. До Бориса нарешті дійшло, на що спросоння натякає Лев.

— Ну, Леве Львовичу, вибачте на слові, ви олень!.. Та як ви таке про мене могли подумати? Та нічого в нас із Любою такого не було. А якби було, то це таємниця... Наша... Свята таємниця... І дай Боже, щоб я її мав... Люба фантастична, бо фактично розгадала друге послання... Тобто треба зустрітися...

— Я вранці на роботу. Хіба після обіду...

— Зараз! — вигукнув Мудрагель. — На проспекті Свободи, 15. Біля пам'ятника Шевченкові!

— Ти що, мазохіст? — запитав Лев, повзучи до ванної. — Ти, аби заробити по своїй довбешці, не можеш дочекатися ранку?

— Не можу... — І трубка запікала.

Лев швидко вмився, натягнув на себе спортивний костюм. Після дзвінка Бориса він і так не засне. Бо хоч хлопець трохи й з дивацтвами, але просто так посеред ночі він би не телефонував. Це факт. Отже чудо з ботанічного саду щось-таки надибало...

Ніч, коли вгледіла Безрукого на вулиці, ледь не задихнулася... Не любила вона Левових нічних поневірянь — і квит... Через шефа... Який про кожен крок і про кожне слово Безрукого хотів знати... А спробуй чогось недобачити чи недочути — добра не жди, причепляться до тебе проблеми, як реп'ях до кожуха, і як хочеш, потім їх позбавляйся... Хоч із самим кожухом викидай, яким і накриває нічка день, щоб відпочив...

Травень прийшов до міста майже на все готове. Лише піддав трохи теплого дощу — і замаяний Львів вітав містян і гостей своєю красою... Лев дихав глибоко, на повні груди. Запах цвіту дерев дурманив... Колись травень називався май. Мудрі люди кажуть, що назва походить від імені давньоримської богині весни Майї. А Левова бабуся з Мокротина переконана, що від слова «маїти», «заквітчувати»... У народі травень ще звали місяцем-громовиком, бо такі розкішні гуркоти видавав, що аж старі хрестилися. А ще травень називали пісенником. Певно, тому, що на зміну розкотистому теплому громовому дощу приходила така родюча свіжість, така буйність росту, що гріх не заспівати. Адже «у маю і баба в раю, як не затанцює, то хоч молодість згадає»...

Борис із задертою догори головою уже стовбичив на проспекті. Освітлений вуличними ліхтарями і хитрою тінню місяця юнак був схожий на голодного худючого пса, що виє на статую Свободи, що сиділа на куполі музею етнографії та художнього промислу й обіймала двох чоловіків. У правій руці жінка тримала смолоскип. На голові — корона із сімома променями, як у старшої сестри з Нью-Йорка... Юнак уже знав, що будинок-красень було зведено за кошти місцевих підприємців і призначався він для Центральної монопольної ощадної каси. Жінка-Свобода символізувала розквіт, достаток Галичини і водночас ощадність. Тобто готовність народу терпеливою власною працею здобути економічну свободу. Та й, напевно, не лише економічну...

Львівська Свобода з'явилася на п'ять років пізніше за відому американську. І на відміну від нью-йоркської, не стоїть, а сидить. Через те її ще називають лінивою.

— Привіт, Борисе. — Лев теж задер голову догори. Юнакова серйозність передалась і йому. Жартувати не хотілося. Тим паче, попри теплу ніч, тілом пронісся дрож. Над куполом будівлі завис якийсь темний клубок, з якого вперто висував свої щупальця страх, намагаючись зачепитися за смолоскипа... Але страхові не вдавалося — Свободу наче хто охороняв...

— Люба розповіла, що в музеї бродить привид свободи... — мовив Борис.

— Звідки вона знає?

— Не сказала. Але я дещо сам додумав. — Вундеркінд сполохав проспект текстом, якого звечора видобув із фотографії полудневого крісла дракона:

— Про часи зрозуміло, — міркував вундеркінд, — в обох посланнях рядок однаковий, значить, і час. Ми, сподіваюся, дату вирахували правильно. Тепер що далі напрошується?.. — Юнак замислився.

— «З меча і списа леву кам'яному», — повторив мимоволі Безрукий.

— Якщо з меча — отже, меча Арея... Списа — певно, Юрія Змієборця... Тобто й Арей, і Юрій дуже добре вписуються у рядок... А ось