Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Доведемо, — запевнив Ярема.

— Я боюсь. У мене передчуття, що шосте травня — день моєї смерті...

— Я не дам тобі померти.

— Ти впевнений?..

— Так. Бо я помирати не збираюсь. Хочу жити щасливим. З тобою...

— А знаєш, Яремо, що я думаю?.. — почала здалеку Зоряна. Вдавала вагання, але Лавник точно знав, що диво-жінка свідомо задумала щось вивідати.

— Ні. В тому й пряник, що ти суцільна таємниця, кохана... Навіть з моїм нюхом і знаннями я не можу збагнути твоїх думок. І це — благо... Бо я знаю, що всі ми не безгрішні...

— Я думаю, що, якби ми були мудрішими, ми могли б бути разом і без привидів. Не впускати в себе цих некерованих духів, га?..

Ярема ніжно взяв у долоні обличчя коханої.

— Не муч себе. Не могли... — Ось що, виявляється, диво-жінку мучило! Її муці Лавник щиро зрадів.

— Чому?

— Бо якби могли, то були б...

— Ти хочеш сказати, що все за нас без нас вирішено долею?

— Ні. Просто випробування — це смисл життя. І тому випробування з'єднують ланцюжок подій в одне ціле. Інакше життя розлетілося б на замкнені, нікому не потрібні ланки життєвих ситуацій. Бо щастя не може бути вічним. Його треба з'єднувати, притягувати, як тільки можеш і вмієш. До останнього подиху...

— А я хочу, щоб воно було вічним, — замуркотіла Зоряна.

— Тоді притулися до мене і забудь про час, — порадив Ярема.

І диво-жінка притулилася. На мить. Бо наступної задрижав на тумбочці Яремин мобільний. Лавник глянув.

— Стійка, — мовив розчаровано.

— Візьми, — порадила Зоряна. — Все одно той дзвінок не дасть спокою.

— Яремо Сильвестровичу, це Борислава Болеславівна...

— Чую.

— Зі мною сьогодні сталася дивна пригода. Може, ваш досвід її розшифрує...

— Кажіть.

— Ми з Зоєю шукали кам'яного лева...

— З ким? — перепитав Лавник. — Ви ще когось вплутали в нашу аферу?

— Із Зоєю. Змією... — спокійно уточнила Стійка. Лавник собі уявив, як сухолиця Борислава задоволено вищирилася. Ніби смерть під час косовиці. — Коли вже надвечір поверталися додому, змія мені з пазухи вислизнула і втекла. Це було біля собору Святого Юра. Вона шмигнула в зарості і пропала...

— Далі...

— Я її чекала. Годину... — Борислава зробила паузу. Ніби хотіла, щоб Ярема теж годину прождав. — Страшну довгу годину, як пекло... — уточнила Стійка. І сухість, виявляється, може видати таке гаряче порівняння.

— Продовжуйте... — спонукав Стійку Лавник.

— Безрезультатно... Потім я вирішила зайти на територію собору — і не змогла...

— Чому?..

— Мене почало тіпати!.. Кинуло в холодний піт... Коли ступила крок за ворота — ледь не втратила памороки... І відступила...

— Не дивно, — мовив Лавник. — Собор не хоче впускати на свою територію нечисті...

— Це ви натякаєте на мене? — рявкнула Борислава Болеславівна.

— Ні, на того, хто у вас вселився...

— Можливо... — Стійка декілька секунд просто сопіла в трубку, як стара порхавка. — І я ледь доплентала до того місця під мури собору, де Зоя втекла... Вона мене чекала... І спритно залізла назад за пазуху... Мені здається, що змія щось пронюхала...

— Може, вона за мишею погналася, ви про це не подумали?.. А ви взагалі-то її годуєте?..

— Не подумала... А дійсно, на моєму одязі є кров... Я дивувалася, звідки?.. Щодо годування, то Пилип казав, що їй досить раз на тиждень...

— Який Пилип?..

— Продавець...

— Зрозуміло... Собор я завтра перевірю... На свій нюх... Якщо мого привида туди Бог впустить, — мовив Лавник. — Усе?..

— Так. Дякую. Передавайте вітання Зоряні.

— На добраніч.

Зоряна, яка лежала на Яреминому плечі, чула всю розмову.

— Думаєш, змія втекла неспроста?

— Думаю, що я зранку про це подумаю... — Лавник вимкнув мобільний, поклав на тумбу і припав до гарячих вуст коханої.

О третій ночі завібрував під ліжком мобільний Безрукого. Скільки Марі не добивалася, щоб Лев принаймні клав телефон на тумбу — не допомагало. Холостяцької звички ніяк не міг позбутися. Єдине, чого навчився, — звук вимикати, бо тоді Ганнуся може влаштувати вночі гастролі. Телефонував Борис. Безрукий сповз із ліжка.

— Хто? — запитала Марі.

—