Українська література » Фентезі » Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

Читаємо онлайн Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
впевненість не могла приховати стурбованості навіть через шар дурнуватого рум'янцю, якого невміло наклала на своє обличчя Стійка. Зоряна аж усміхнулася з того чуда.

— Так, шановне товариство, — почала Борислава, — признаюся вам чесно: у мене є шикарна новина. А у вас?

— А у нас в квартирі газ... — зіронізував Лавник.

— Дотепно! — парирувала Стійка. — А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, то я знаю, хто наш супротивник. Не відаю лише, для чого йому це потрібно. І хто його, так би мовити, до цієї афери залучив?..

— А в мене таке враження, що за мною постійно хтось слідкує. Особливо у кав'ярні, — мовила Зоряна.

Борислава Болеславівна репліку диво-жінки залишила поза увагою. Наче й не розраховувала більше на неї, викреслила з місії. Бо основне завдання жінка виконала — залучила до пошуків Лавника. А він, як виявилося, має добрий нюх на тих, від кого може йти небезпека. Що вже й довів.

— Ви маєте на увазі Безрукого? — Стійка була зосереджена на Лавникові.

— Так точно, Бориславо... Болеславівно!.. Його... І його пришелепувату компанію...

— Тоді слухайте... — І Стійка повідала шановному товариству історію з листом від Безрукого.

Лавник тер собі лоба.

— Тут тільки надвоє бабця ворожила: або вмре, або буде жива... — виснував він по паузі.

— Розтлумачте,— попросила Борислава Болеславівна.

— Безрукий або дурень, або щось задумав.

— А що ймовірніше?

— Задумав.

— Мотивуйте, будь ласка, бо я схиляюсь до першого...

— Ймовірно, що цим своїм листом ваш шановний доцент з вашої ж реакції на листа хотів переконатися, чи ви дійсно в грі.

— Якщо так, то він переконався, що я в грі... — призналася Стійка. — Але ж він не мусив указувати дати?

— Ось у цьому якраз і зарито — дурень він чи ні!

— А може, дата підтасована?.. Щоб збити нас з пантелику? — втрутилася Зоряна...

— Можливо, можливо... Хоча все нібито сходиться... І часи зібралися в один, і роль Змієборця виконана...

— Нам тоді залишається лише знайти кам'яного лева, так? — запитала Стійка.

— Нам дуже мало часу залишається, щоб знайти місце сховку душі Львова, — наголосив Лавник. — Це раз. А по-друге, нам треба бути пильними, як ніколи. Бо душу міста не тільки хоче вполювати ваша змійка. Нею хоче заволодіти ще хтось. І тут вирішуватиметься, хто буде першим! А хто буде першим, той, звичайно, і переможе. А якщо ми програємо, що обіцяв вам ваш ненаглядний шеф-привид, Бориславо Болеславівно?

— Придушити... — вимучила із себе Стійка.

— Отож-бо! Ми заручники. І боремось не за когось, а за себе. Так що взяти волю в кулак — і вперед. Ви розумієте, Бориславо Болеславівно, що ми кров з носа мусимо знайти сховок цієї клятої душі? Сподіваюся, ваша змійка це теж розуміє. — Зоя висолопила язика і зашипіла на Ярему. — Бачу, розуміє... — зробив висновок Лавник. — Я не зводитиму очей з Безрукого. Може, він першим знайде душу Львова... Тоді першими маємо бути ми, щоб її вкрасти. Так що, дорогі пані, трагедії немає. Є шанс. Поки що.

33

Лев зайшов у приймальню мера. Секретарка його впізнала.

— А Юрія Даниловича немає, — повідомила вона. — Він на телебаченні.

— А можна з ним якось зв'язатися? — заблагав усією своєю непорушною скелею Безрукий. — Дуже треба поговорити...

— Зараз напишу прес-секретарю... — здалася секретарка. — Заждіть...

Через півгодини дівчина повідомила, що мер чекатиме Безрукого в аеропорту біля фонтана о шістнадцятій нуль-нуль.

— Дякую! — Лев обпік тендітну ручку дівчини поцілунком. Вона аж очі завернула і сказала вголос: «Ого!», коли за Безруким уже зачинилися двері.

Мер в аеропорту зустрічав якусь делегацію. Був схвильований і десь далеко, ніби борознив небеса замість літака.

— Слухаю, — мовив строго після привітання. — Давайте конкретно, — додав.

— Мені потрібна фотографія крісла дракона з історичного музею, яку ви зробили 15 квітня опівдні, коли перебували там з гостями.

— Це вони робили фото. Я його не маю, — повідомив Змієборець.

— Треба дістати.

— Залиште прес-секретарю свою електронну адресу, — наказав мер і покликав до себе жвавого хлопчину з відеокамерою. Сказав йому прямо-таки перед Левом, з ким зв'язатися, що зробити і куди переслати. А Безрукому просто подав руку і помчав у термінал.

— Надія є? — запитав Лев хлопчину.

— Є, — запевнив той. — Надія вмирає останньою.

— Мене це не тішить. Бо вмерти останньою ще гірше. Перед тим треба ще всіх небіжчиків поховати.

Хлопчина якусь мить осмислював сказане, потім побіг за мером.

Відгуки про книгу Мер сидить на смерті - Андрій Процайло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: