Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— А звідки ви знали, що то мій мобільний?

— Я не така вже тупа баба... Чи як ви думаєте?

— Не тупа, — погодився Лев. — Але чому ви заглядаєте у мої тумби? — запитав він.

— Тому Що, пане Безрукий, якби я туди не заглядала, там були б не ваші якісь документи, а смітник з обгорток цукерок «Корівка». Ясно?

— Ще й як... Дякую...

— Тоді до побачення. — Прибиральниця подибала в коридор. — Коли йому вже набриднуть ті «корівки»? — бурчала стара. Наче їй не все одно, яке сміття виносити.

Лев глянув на календар. 30 квітня 2015 року. Завтра травень. Кров з носа треба написати започаткований Стійкою безглуздий місячний звіт про проведену роботу. Замість того щоб робити щось путнє, треба придумувати для Борислави Болеславівни, що такого корисного за місяць напрацював... Колеги жартують, що на написання цього звіту йде більше часу, ніж на саму місячну роботу. Маразм. Але що поробиш?.. Начальник завжди правий, як кажуть.

Почали сходитися колеги.

— Змія вже в себе! Чекає на жертву... — приніс новину молодий аспірант. Ще не знає бідолаха, що вголос таке говорити небезпечно. Бо стіни мають очі й вуха. І можна очолити список жертв...

А Борислава Болеславівна тим часом сиділа за столом, свердлила очима комп'ютер, жаліла себе у свій одинокий день народження і гірку думу думала...

«Чому так буває, як буває? — мучила вона свої вчені мізки. — Чому життя так безглуздо пролітає? Чому Бог не дав мені чоловіка, діточок? Хоча б дитинку, хай уже з тим чоловіком... Що принесла мені ця клята робота, дисципліна, посада, крім кволої влади над декількома людьми, які мене ледве терплять, удавано поважають лише тому, щоб не втратити посади? Що? А тепер ще ці привиди... Де був мій розум, коли погоджувалась на аферу? Люди живуть собі, радіють весні, а я?..»

Змія Зоя висунула свою голову з тумбочки, де Стійка їй зробила гніздо.

— Що, Зою? — запитала гадину. — Півміста з тобою обходили, шукаючи клятого лева з душею міста... Нема. Чи ти, може, проґавила, га? — розумна змія замахала головою, натякаючи на свою пильність. — Ні, таке розумне створіння, як ти, Зоєчко, — погодилась господиня, — дати маху не може. Що ж, будемо шукати далі. А що залишається робити?.. Незабаром зустріч з Яремою і Зоряною. Може, вони щось надибали?.. — Хоча великої надії на компаньйонів не мала. Швидше відчувала від них загрозу, ніж допомогу.

Раптом Стійка угледіла в комп'ютері нового електронного листа. Від Безрукого? — здивувалася. — Ніколи їй той прогульник і ледар не писав. Певно, знову щось хитрує, хоче відвертітися від звіту. На жаль, не вийде. Загубив телефон, тепер думає, що її можна тероризувати через електронну пошту?.. Скипіла. Відкрила листа.

«З днем народження, Бориславо Болеславівно! — читала. Невже?.. Ти диви, підлещується, ледацюга, хоч я заборонила будь-які привітання-святкування на роботі. — Хочу Вам подарувати сюрприз. Думаю, Вас цікавить, «коли зберуться всі часи в один»?.. — Стійка ледь не згубила в моніторі очі, а Зоя з переляку за свою господиню зашипіла. — Так от, цей день — 6 травня 2015 року. День Святого Юрія — покровителя Львова. Можете перевірити: 0+6+0+5+2+0+1+5=19; 1+9=10; 1+0=1. Вітаю!»

Борислава Болеславівна з несподіванки набрала повні груди повітря і забула випустити. Так і сиділа бездиханна, з виряченими очима, втупившись у текст. «Ну Безрукий! — подумала. — Таж він не лише ледар і прогульник, а ще й рідкісний аферист!.. Звідкись вивідав мою таємницю, не виключено, що розгадав її, а тепер буде шантажувати?.. От негідник! Зараз я акуратненько все з'ясую...» — Нарешті Стійка випустила зі своїх опалих грудей повітря і наказала секретарці негайно викликати Безрукого.

— Дозвольте... — Лев стояв посеред кабінету Стійкої, м'яв у руці недороблений звіт, а декан його вперто не помічала. «От фурія!..» — подумав Лев і тут-таки вирішив, що за приниження не вітатиме змію з днем народження. Навіть словесно. Чекав... І дочекався до того, що заграв його мобільний...

— Я просила з увімкненим телефоном до мене не заходити! — гавкнула Стійка.

Лев «збив» виклик — телефонував вундеркінд. Знав, коли...

— Вибачте, — мовив, аби не мовчати.

— Я думала, ви загубили телефон, тому стали писати мені листи... — почала, як завжди, з докірливої прелюдії Борислава Болеславівна, щоб згодом усі грішки розкласти по поличках. Для порядку... Безрукий мовчав. Мав досвід: так краще. Скоріше видибає від цієї кровопивці... — І що ви хочете за мовчання? — прищулилась Борислава Болеславівна.

— Тобто?.. — запитав Лев.

— Не клейте дурня, доценте Безрукий! Бо ним ви, бачу, на жаль, не є.

— Нічого не хочу, — бовкнув Лев, аби Стійка відчепилася.

— Цікаво... Цікаво... Так би мовити, благодійний внесок у науку. Так?

— Так.

— Тоді дякую. І ще... Підійдіть-но сюди, погляньте... — Стійка трохи повернула монітор до Лева. — Ось цього свого дотепного листа... — ткнула на екран. Безрукий ледь не зомлів. Не так від змісту листа, як від того, що його, виявляється, написав він! — негайно вилучіть зі своєї електронної пошти.

— Добре, — пробелькотів Лев. Розвернувся. Подибав до дверей.