Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— Бо я його не знаходив, — спантеличено мовив Лев.

— А де він тоді там узявся?

— Не знаю...

— Безрукий, у тебе в кишенях такий бардак, як і в голові! — зробила висновок Марі. І зразу ж уточнила: — Ні, в кишенях набагато більший...

Лев дивувався мобільному більше, ніж дитя несподіваній іграшці. Бо телефон якимось дивом через стільки днів поневірянь повернувся до нього повністю зарядженим. І ще Безрукий не пригадував, щоб ставив нагадування про день народження його улюбленої Борислави Болеславівни. Містика чи випадковість?.. З'ясувати вирішив завтра. На сьогодні досить відкриттів. Спати!..

Знайдений у піджаку мобільний спантеличив Лева і трохи зіпсував настрій Марі. Зате Борис додому не йшов, а плив. Як той човен з відомої пісні, що під плескіт весла хитається серед води і зове любу дівчину прийти, щоб позабути «деннеє зло»... Вундеркінд насолоджувався наївним відкриттям у дивовижному світі ілюзій... Хто-хто, а тямущий юнак умів цінувати «летючу мить життя»...

Цілу ніч замурованою ратушею за Безруким ганялися безликі привиди із сачком, щоб уполювати його душу. Лев утікав, ховався по кабінетах мерії, навіть умудрився упхати своє велетенське тіло в холодильник — не помогло... Кілька секунд тремтіння у холоді, і привид тут як тут — прицілювався сачком до грудей. І знову втеча, покручені коридори і сесійний зал, аж поки не забіг до кабінету мера і не всівся у його крісло! До якого привиди не наважувалися наблизитись, бо там...

— Смерть! — заволали привиди, і Безрукий прокинувся. Потер спітнілого лоба.

Ледь-ледь почало світати. Марі злякано зиркнула на годинника, бо якщо вже прокинувся сплюх Лев, то вона, мабуть, проспала... Та ні... Рано ще...

— Що сталося? — спросоння запитала дружина.

— Нічого. Піду раніше на роботу. Привітаю змію з днем народження...

— Чим? Ти подарунок купив?

— Добрим словом. Борислава Болеславівна подарунків не приймає. Боїться, що так може порушитися її порядок. Потім зустрінуся з Борисом. Будемо шукати лева... — приховував спантеличення від сну Безрукий. Не хотів Марі спозаранку навантажувати маревами. Вона така, що одразу ж буде вишукувати у сні знамення. — Попросиш пані Стефу побути з малою?

— А як же інакше, Леве? — всміхнулася Марі, насолоджуючись мирним сопінням Ганнусі. — Знайдемо душу Львова, а тоді татко буде сидіти з донечкою, так? Добре, що хоч сусідка живе в реальному світі, як нормальні люди. — Безрукий нахилився до Ганнусі і поцілував у щічку. — Ану перестань! — відігнала від дитяти Лева Марі. — Зараз своєю щетиною розбудиш дитину — і підеш пити каву. Хай ще спить. І я годинку полежу. — Безрукий хитро ще раз нахилився, щоб чмокнути Ганнусю, але вгледів вогники в очах дружини і поцілунок подарував їй.

— Ти в мене, Марі, найкраща... — прошепотів ніжно. — Просто... — недоговорив.

— Що просто?..

Ох уже ці жінки! Наївна недомовка для них рівносильна кінцю світу. Де в таких милих голівках береться стільки підозр?

— Просто я не можу збагнути, як лікар... — зробив Лев паузу, — призначення якого — повертати людей у нормальність, сам ганяє за привидами?.. — І він поспішно став одягатися.

— Безрукий, іди вже на свою роботу, бо зараз схопиш!.. І запам'ятай, поки будеш жити: нормальний ненормального ніколи не вилікує! Засвоїв?

— Знаю, дорогенька!.. Бо ти ж мене врятувала!

— Отож-бо!.. — підсумувала Марі.

Ганнуся крізь сон усміхнулась і заворушилась у своєму ліжечку. Лев від гріха подалі тихенько виповз із спальні — хай дитя спілкується з ангелами. Бо хто знає, чи доля дасть колись Ганнусі можливість зазирнути у світи, які манять таємницями. Які прісний земний побут посипають пелюстками вічності... І хоч вони, ці дивовижні світи, дуже небезпечні, але такі звабливі... Хоча краще нехай донечка живе, як усі... Чи не краще?..

Лев, як завжди, купив у кіоску біля інституту газети. Інтернет — це добре, але він не пахне друкарнею. Сам уранішній запах свіжоспеченої преси — це вже насолода!

Коли Безрукий увійшов у кабінет з багатьма тісними кабінетиками (хай тикнеться Бориславі Болеславівні), лабіринтами ще снувала прибиральниця пані Дуся. Замість привітатися вона почала бурчати.

— Це ж треба на мої руки наробити стільки перегородок! — налетіла на Лева, ніби він ці клітки змайстрував. — Півдня тепер тутки трачу!..

— А давайте поламаємо ці перегородки! — запропонував дивакуватий учений.

Прибиральниця, задумалася. Їй сподобалася ідея цього кучматого доцента. Але...

— Нас виженуть з роботи, — зауважила вагомо.

— Ну то й що?

— Вам, пане Безрукий, може, й нічого, а я на свою пенсію не протягну. А стару бабу навряд чи хтось іще на роботу візьме.

— Тоді мийте з насолодою і не псуйте собі нерви, — порадив Лев.

— Вам легко говорити. Хоча ви праві. Ага... — згадала пані Дуся. — Тут ваш мобільний валявся під шторами... Я його поклала, пане Леве, у