Мер сидить на смерті - Андрій Процайло

— І не тільки нам... — додала Марі.

— Так, ми не одні! — вигукнув вундеркінд. — І це ще цікавіше! А зараз, прошу, залиште мене ненадовго самого. Йдіть попийте чаю. Я беруся за дракона!

На Любу збоку було любо дивитися. Вона виглядала, як дитя, що вперше опинилося в цирку. Щічки буряковіли, допитливі оченята з подиву не давали повікам кліпнути, руки від хвилювання наче змащували себе безперестанку якимсь чудодійним кремом... Лев мимоволі всміхнувся. Зараз дівчина нагадувала йому Марі, святу і грішну, земну і небесну, розгублену і наполегливу, але водночас легку, як хмара... Яка добре відала, що літати, навіть пересиченою гріхами, набагато миліше, ніж плазувати безгрішною...

Тільки розлили чай, як на порозі з'явився Борис. Якийсь незрозумілий. Ніби вижатий лимон і водночас — як свіжий лимонад. Оглянув стіл.

— А очкарикові з ботанічного саду чаю зробити нікому... — розвів руками. — Правильно, навіщо? Завтра прийде якийсь лаборант і підживить його хімікатами. Отак і з нашою наукою, якби...

— Бери мій чай! — перервав початок нотації Безрукий. — Я тобі ще сам і хліба медом намащу, коли...

Вундеркінд демонстративно виставив перед свої окуляри клаптик газети. Прочитав:

Усі мовчали. Борис прочитав текст удруге, потім утретє...

— Це з фотографії? — раптом запитав Безрукий.

— А звідки ж, Леве Львовичу? Чи ви думаєте, що я там на самоті віршики складав?

— Розумію лише одне: «коли зберуться всі часи в один...» — мовила Марі.

— І цього достатньо. Бо таємниця має одну цікаву властивість — вона ніколи не відкривається одразу і повністю. З нею треба переспати. Тому... Доїмо передчасно сховану Марі вечерю — і по домівках! Голосувати не будемо — рішення, як то кажуть, прийнято одноголосно... Мною...

— Бачу, що твої заслуги перед схибленим товариством шукачів привидів не завадять мені зацідити тобі в лоба! За пихатість. — Безрукий натирав об скроню кулак.

— Не треба! — втрутилась наївна Люба.

— Добре, — здався Лев. — Подякуй, очкарику, голуб'ячій дівчині, що тебе врятувала. — Сміх розбудив забуту у візочку Ганнусю. Мала закліпала оченятами, усміхнулась і знову, ніби у хмарку, пірнула в сон...

Борис наче вів попід руку не Любу, а цілий світ. Яке то щастя, коли поряд тулиться до тебе людина, яку ти кохаєш! «Я кохаю? — раптом сам себе запитав юнак. — Господи, невже моє серце, здеформоване сухими енциклопедіями, може кохати? — Прислухався. — Так, я кохаю!»

Люба скоса глипала на Бориса.

— Ти якось так дивно усміхаєшся, як...

— Як хто? — Юнак зупинився, став перед дівчиною, перехопив її погляд і не відпускав. — Як дурник, так? — Загадкова усмішка не зникала.

— Ну, не знаю...

— Бо я щасливий! Тому що поряд ти, Любочко!.. — радів вундеркінд. — А ти щаслива? — запитав і злякався своєї відвертості.

— Як ніколи!

— Чудово!

Підійшли до Любиного під'їзду. Вона жила з бабусею в самому центрі міста, на вулиці Пекарській. На несміливий поцілунок у щічку Люба запитала Бориса:

— А ти знаєш, що в музеї етнографії та художнього промислу бродить привид свободи?

— Ні, не знаю. — В юнака ще калатало серце від Любиної щічки, і він мудрував, як би ухитритися на більш дорослий поцілунок, а вона йому про привида!..

— Ну, тепер будеш знати!.. Бувай... — І Люба сходами полетіла вгору, як пташка.

— Яремо, ти не жалкуєш, що піддався на цю авантюру з примарами? — муркотіла Зоряна. Лавник поцілував її в лоба.

— Ні, — сказав розважливо. — Це просто платня за те, щоб тебе любити... Щоб бути з тобою... Бо бути з таким дивом, як ти, і водночас з проблемами — це у стократ миліше, ніж будь-який комфорт і спокій на самоті. Я переконався. Люди ціле життя прагнуть затишку для тіла, а коли його добиваються — помирають. Сенс волочитися землею зникає. Бо справжнє щастя — коли віддаєш. Не кидаєш щось комусь, як кістку псові. А щиро жертвуєш.

— Але щоб бути разом, нам треба довести цю аферу з привидами до кінця. Бо ще не знати