Мер сидить на смерті - Андрій Процайло
Біля головних соборних воріт зустрів Зоряну. Бліду, як вицвіла лікарняна стіна.
— Ну що? — запитав Ярема, наче зустріч не була випадковою, а прийшли вони сюди з диво-жінкою разом.
— Не можу, — відповіла вона. — Тіпає мене... А ти?..
— Я ще не пробував.
— То й не пробуй! Таке відчуття, ніби тебе зґвалтували. Розумієш?
— Я не знаю, як це, — знизав плечима Лавник. — Мене ніколи ніхто не ґвалтував.
— Мене теж, — сказала Зоряна. — А відчуття таке, ніби зґвалтована.
— Я лише спробую зайти, і поїдемо кудись щось вип'ємо. Гаразд?
Зоряна вхопила Ярему за руку.
— Краще зразу їдьмо! — стала його просити. — Я відчуваю небезпеку.
— Чесно кажучи, я теж.
Біля «мерседеса» стояли двоє спортсменів і плакали, як діти.
— Що з ними? — запитала Зоряна.
— Хтось побив їм машину.
— Значить, заслужили! — зробила висновок диво-жінка і заробила погано приховану підозру від Лавника.
«Що не так?» — всю дорогу до розважально-відпочинкового комплексу «Мрія» думав Ярема Сильвестрович і навіть не здогадувався, що...
За всією цією пригодою, замкнутим кільцем, яке у ланцюжок життя з'єднують випробування (так він з ночі пояснював Зоряні, перебуваючи у полоні її хтивого нетерплячого дихання), спостерігали з-за зупинки тарілчасті від ошелешення очі Борислави Болеславівни. І за деревом від несподіванки запотівали начитані див скельця окулярів Бориса Мудрагеля. А з-за запалої пазухи Стійкої безперестанку плювалася і шипіла мудра змійка Зоя. Всі вони опинились якимось дивом у потрібному місці і в потрібний час.
«І якщо з часом ясно, що винен сам Час, то хто тоді організував потрібне місце?..» — гадали ще одні очі, що спостерігали за «кільцем» згори, наївно сподіваючись, що саме вони причетні до оказії.
Лише Безрукий з Ганнусею, що, плачучи, просилася на руці, бігав по квартирі, як загнаний у клітку лев. Не міг вирватися на свободу, до собору, що манив його, як гріх і як благодать одночасно, бо Марі знову терміново викликали на роботу, і вона змусила Лева залишитися з донечкою!.. Особисто — бо пані Стефа прихворіла. Демонстративно гавкала під дверима, зображаючи кашель!.. Моментами — наче рідна бабуся, а хвилями — така капость, що хай Бог милує...
Заричавши, як перед останнім смертельним стрибком, Безрукий всадовив Ганнусю у візочка, клацнув замком, відрапортував сопливій пані Стефі, яка висунула свого носа з-за дверей, що йде гуляти, взяв візочок під пахву і погупав униз...
— Здурів... — бовкнула сердито сусідка і поспішила до вікна, щоб глянути, в який бік вирушить це патлате дурило з дитинкою. Вигнувшись на підвіконні, як у спокусливі молоді роки, пані Стефа своїм нестаріючим зором угледіла, що Безрукий ускочив у трамвай №11, що прямує на Привокзальну... Бідолашну Марі про зраду пані Стефа вирішила зразу ж не попереджати, а вдосконалити повідомлення, може, навіть розширити до доповіді, прикрасивши припущеннями, щоб ефект був не простий, а золотий... Бо нормальний чоловік на прогулянку з малим дитям, як змій Горинич до відьом на шабаш, не вилітає...
Лев з Ганнусею вийшов з трамвая на площі Кропивницького біля церкви святих Ольги і Єлизавети. Перед храмом мимовільно перехрестився і доріжками поміж людяні лавки помчав на вулицю Шептицьких, що найкоротшим шляхом виводила прямо на собор Святого Юра. Ганнуся ще в трамваї перестала плакати, а зараз була така радісно-схвильована, наче татко віз її до магазину іграшок. День був гарний, як намальований, тому туристів біля храму було чимало. Майданчик біля головних воріт собору був забитий автобусами і легковиками, голодний на дива і красу люд з вдячністю приймав від Бога можливість дихати вільним травневим повітрям під акомпанемент сонячного проміння. «Туристи найщасливіші, бо нікуди не спішать, — подумав Лев. — Під них найлегше підлаштуватися миті, бо вони до неї відкриті... Як моя Ганнуся... Треба по життю йти туристом, — розмірковував далі, — інакше прожити можна тридцять років, а померти у сімдесят».
З роздумів Лева вивела Ганнуся. Вона запищала від радості, заплескала в долоньки, а потім, заокругливши в чудасію-дивину оченята, стрельнула вказівним пальчиком на собор. І Лев побачив на фасаді храму голуба. Він сидів на голові якоїсь святої скульптури і дивився на Ганнусю. Дитя змахнуло ручкою, припрошуючи птаха до себе. На диво, голуб злетів, зробив коло над собором і сміливо спустився до долоньки дівчинки. Такого щастя, яке випромінювала Ганнуся, Лев ще в житті не бачив!.. І не лише він один!.. З десяток туристів уже встигли клацнути своїми фотоапаратами, щоб закарбувати для вічності, як виглядає справжнє щастя.
Птахові, напевно, це не сподобалося, він дзьобнув Ганнусю в щічку, наче поцілував, і злетів у небо. Здивовані туристи заплескали і наперебій, пояснюючи щось Безрукому, почали фотографуватися з Ганнусею. З усього почутого Лев розумів лише «thank you», усміхався, як дурник, жалкував, що немає поруч юного генія-поліглота з ботанічного саду, Бориса Мудрагеля, і пообіцяв собі, коли все закінчиться, взятися за англійську...
Лев і Ганнуся поверталися додому щасливими. Пані Стефа безсумнівно була за своїми дверима. Марі вже чекала в коридорі. Загадково притулила пальчика до вуст, наказуючи мовчати, а сама так заверещала, що Безрукому аж страшно стало. Зате Ганнуся реготала, наче бачила в цирку клоуна.
— Зраднику! — кричала Марі в напрямку сусідчиних дверей. — Хто вона? Я тобі чуба повириваю... Негідник!.. — І вона швиденько втекла на кухню, подалі від вух пані Стефи, щоб реготати разом з Ганнусею.
