Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

- Ти не зовсім права. – відповіла мені Аламея. – Найзаможнішими містами вважаються Мер’єла, Ліонос та Цесаріс, тобто полюса, де розвинена яка-не-яка флора та фауна. Авіталь – майже на екваторі, у самому серці пустелі. – жінка розвела на всі сторони руками. – Щоправда, так було не завжди. Згідно з легенд, у час, коли всі маги ще жили на Теї, Насіма була родючими степами, а на місці Ель-Маджарського мису стояли величні гори, вкриті густим лісом.

- Що ж трапилося?

- Чаклуни покинули планету. – просто відповіла Аламея. – Коли погодники та маги води перестали зрошувати землю водою, коли маги землі перестали слідкувати за її родючістю, коли маги повітря більше не захищають грунт від спекотних безжальних вітрів Тея знову стала такою, якою її створила природа.

- Знову? – я не дуже розуміла часові межі, які та мала на увазі.

- Так. До появи магів на планеті. Ти не знаєш легенди? – вона здивовано підняла акуратні темно-фіолетові брови.

- Щось таке пригадую... – в моїй голові завертілися образи та уривки усіх прочитаних книжок з історії. – Здається, це байка про шістьох сестер та братів?

- Угу. – ствердно кивнула віщунка. – Творець наділив їх силою аби вони змогли вижити у цьому жорстокому та немилостивому світі. І звісно, допомогли іншим. Доречі, є непопулярна думка, що не було ніякої сварки і маги одразу оримали свої дари за стихіями. А в старих літописах можна знайти згадки про сьому сестру. Щоправда ця легенда ще більш абсурдніша ніж перша.

Так за розмовами ми не помітили, як дійшли до школи. Гадки не маю хто був її архітектором, але виглядала споруда вже надто по типовому: двоповерхова будівля буквою «г», у внутрішньому дворику якої розмістився невеликий спорт-майданчик. Точніше велика пісочниця з різними перекладинами. Стіни самого храму науки були із коричневого каменю, як і будинки навколо. Аламея пояснила, що це особливий вид породи, який вони висікають на кар’єрі недалеко від Ель-Маджарського мису. Він чудово затримує жару та зберігає прохолоду всередині. Вікна маленькі і від того мені пригадався Тібор з його кам’яницями та малесенькими віконцями під самою стелею...

Це ж на Серапіоні минув майже рік з тих пір, як я тут! Не думала, що буду за ним сумувати, але бридка холодна рука смутку таки стиснула горло. На щастя до нас підійшов директор і я повернулася у реальність.

Всередині школа мало чим відрізнялася від своєї зовнішньої половини. Ті ж коричневі стіни, піщана підлога, великі грубі парти та стільці, дошка з темного каменю. Ми говорили не довго, так як мета заходу була заздалегідь окреслена ще на засідані. Не знаю чому Аламея мене сюди притягнула, тим більше, що, як виявилося, у неї вже є кандидатура на роль учителя і дівчина завтра вийде на роботу. Але нехай, мені було цікаво.

По дорозі назад чаклунка розпитувала мене про мій прогрес в управлінні магією та й життя у цілому. Намагалася випитати чи є у мене залицяльники, хоча для кого, а для віщунки така інформація навряд може бути секретом. Всеж я, як намагалася, з’їджала з теми та віджартовувалася.

- Тобі варто серйозно задуматися над майбутнім! – в якийсь момент суворо заявила магиня. – Я розумію, ти ще молода, але молодість така швидкоплинна! І тим більше, якщо тобі судилося прожити тут усе життя, то чи не краще провести цей час з коханою людиною? – звернулася вона до мене.

- А мені судилося? – хитро посміхнулась я натомість. – Погадай мені, Аль! – Аламея від такого прохання аж заклякла.

- Ти ж була проти втручання магії у своє майбутнє...? – недовірливо покосилася на мене.

- А тепер ні. – було неймовірно цікаво дізнатися чи пов’язує нас з драконом щось більше. Десь на дні свідомості закрадалося відчуття, що так і певно зараз я інтуєтивно шукала цьому відчуттю підтвердження. – Тим більше нізащо не повірю, що ти досі не розкидувала карти на мою долю! – Аламея фиркнула.

- Це не рахується. Побачити щось конкретне про людину без її згоди тяжко. Набагато легше працювати з перспективою країни, наприклад, чи ціною на золото. Тим, що не закрито ментальним щитом.

- Тобто ментальність грає роль? – одразу ухопилася за неочікувану ниточку я.

- Звісно! Вона слугує природнім захистом підсвідомості. – інтонацією лектора повідала віщунка.

- І тобі важче побачити майбутнє менталістів?

- Угу. Без їхньої згоди майже неможливо. – «а те, що вдасться дізнатися, вони з легкістю зітруть з пам’яті» закінчила вже подумки.

- Зрозуміло. Тоді в нас можуть виникнути проблеми. – не хотіла розповідати магині про свій імплементований захист. – Я не надто вправна у менталістиці. – розвела винувато руками.

- Ходімо і дізнаємося! – по-змовницьки підморгнула мені чаклунка коли ми дійшли до брами Тінатіну.

У обителі віщунки нічого не змінилося з тих пір як я була тут востаннє: все ті ж фіолетові тона, все той же диван та милий чайний сервіз. Аламея попросила, аби нам принесли обід одразу до неї, адже пора була вже далеко заобідня, а будь-яка магія вимагає сил та концентрації.

Після швидкого перекусу ми нарешті зайнялися тим, заради чого зібралися. Провидиця посадила мене у зручне крісло навпроти себе і дістала з шухляди столу велику колоду карт, дуже схожих на таро. Прошепотівши над ними коротке закляття, жінка простягнула мені магічний предмет.