Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

- Дякую, Міродаре. – вдячно кивнула магові. – Не буду обіцяти, що цього більше не повториться, проте даю слово намагатися тримати себе в руках. – чаклун кивнув, а ми звернули на вузькі сходи вежі.

Решту шляху аж до шпиталю йшли мовчки, закутані кожен в свої думки. Лише перед дверима до храму медицини зупинилися аби розпрощатися, після чого лікар піднявся сходами в свою обитель, а я направилася у архів шукати відповіді на запитання.

Цього разу вирішила не хитрувати, а одразу чітко та внятно вказала свою ціль візиту у анкеті і приємно здивувалася, коли у вільному полі з’явилася назва лише однієї книги: «Хроніки Авіталю. Частина ІІ».

- Пф... -5 рівень. – простогнала уголос, помітивши локацію. – Ну чому історія завжди десь у самому дальньому і темному куті?

- Тому що історію даремно вважають найнепотрібнішим предметом. – прозвучав над вухом голос архіваріуса, чим налякав мене мало не до смерті.

- Вам не говорили, що підкрадатися і лякати людей нечемно? – повернула борг привиду, коли переляк відступив.

- Вперше чую. – без каплі сорому відповів Ігнотус і привітно вклонився. – Доброго дня.

- Ясного вечора. – зробила швидкий кніксен, затримавши уважний погляд на архіваріусі. – Ігнотусе, ви ж алі Естер... Чи відомо вам щось про сонну хворобу віщунів?

Погляд привида вмить став ціпким та пристальним, а сам чоловік насторожився та непривітно наїжачився.

- Тільки не кажи, що Аламея у комі... – нарешті видавив він з себе неприємне припущення.

- Мої співчуття. – я опустила очі. Все ж у скоєному є і моя вина. На фоні почулося шумне зітхання Ігнотуса.

- Бідна дівчинка. Що вона намагалася побачити? – запитав колишній віщун після недовгої паузи.

- Заглянула в моє майбутнє. – ледь чутно відповіла я, очікуючи критики, проте її не послідувало.

- Варто було цього очікувати. – натомість прозвучали слова Ігнотуса. – Не картай себе. Ми не знаємо коли і з ким це може статись. – його примарна рука лагідно погладила мене по плечу. – Їй варто було бути обережнішою.

- Розкажіть мені все, що відомо про цю хворобу? – привид знову зітхнув.

- Мої знання тебе не вразять. На жаль, досі відомо лише те, що це не фізична хвороба, тому лікують її... менталісти. – останнє слово Ігнотус мов виплюнув. Хм... цікаво, які в нього претензії до жовтих магів? – В хроніках, – він тицьнув пальцем у мою бібліографію, – описаний лише перший випадок магічної коми. За переказами, Ульпана намагалася передбачити майбутнє перших мандрівників світами, але видіння затягнуло її свідомість глибоко в свої магічні прошарки.

- Негусто... – мої брови зійшлися на переносиці.

- Можливо, менталісти знають більше, проте вони досі не розкрили секрет своєї методики лікування. Вона передається строго від батька до сина в усній формі за закритими дверима жовтої башні. – прищурившись, прошипів Ігнотус.

- Хочеш сказати, ніхто не знає, що менталісти роблять з мозком захворівших віщунів? – мої брови поповзли вверх.

- Угу. – закивав привид.

- Хм... і ніхто не співставив ці два дивних факти? – я щиро не могла повірити у те, що зараз почула.

- Ну... – Ігнотус виразно покосився на мою охорону біля дверей. – Саркіс, як і його попередники, вміють прибирати свідків. – «і свідчення» додала подумки я.

- Ясно. – шумно і злісно видихаю. – Чи були ще випадки магічної коми?

- Я знаю ще про двох, окрім Ульпани та Аламеї. В обох випадках чаклунки постраждали, коли зчитували майбутнє про іносвітніх. – шепотом повідав мені архіваріус.

Стало зрозуміло як він так швидко визначив причину Аламеїного недуга. Проста закономірність.

- Угу. – я також глянула у бік охорони. Ті, здається, не звертали на нас жодної уваги, проте я все ж розвернулася до них спиною і продовжила спускатися сходами вниз. Привид послідував за мною. – Тобі не страшно, що менталісти можуть стерти твою пам’ять? – запитала, коли ми віддалилися на досить велику відстань.

- Ні. Я – це лише ефірна оболонка, наповнена магією духу. Проте мене одразу попередили, що краще не пхати свого носа куди не слід, якщо хочу провести тут спокійну вічність. Чого і тобі бажаю. – говорячи останні слова, він пильно зазирнув у мої очі. Я красномовно проігнорувала натяк.

- Було щось ще підозріле у тих недугах? – запитала натомість.

- Загалом ні. Магині прокидалися і вели себе як завжди. Єдине, що забували деталі дня нападу. Всі виправдовували це стресом та магічним виснаженням, але ти вже знаєш правду, вірно? – я кивнула, привид продовжив. – Тож у мене є шалена теорія, що менталісти мають дуже страшний та цікавий секрет і ремнісно оберігають його. Вони настільки бояться розкриття, що століттями заклинають віщунів аби навіть магія не змогла побачити правду. А кожен раз, коли проведіння торкається «заборонених» знань, спрацьовує свого роду блокувальник і чарівник впадає у кому, вилікувати яку під силу лише їм. Зручно, чи не так? – повний власної гордості, Ігнотус пролетів повз та заступив мені дорогу, очікуючи реакції.

- Це лише твої здогадки, але можливо, ти маєш рацію. Я не додумалася перевірити її нейронну систему на блоки, шукала лише загальні ментальні плетіння, а після лікування Саркіса навряд і їх знайду... Та нехай. – кивнула своїм думкам і звернулася знову до привида. – Останні слова Аламеї були про зрадника у палаці, а отже твоя версія цілком може бути істинною. – Ігнотус нахмурився.