Блакитне полум'я - Тетяна Гобатюк

- Тож? – повернув у реальність низький чоловічий голос. – Розкажи про себе. – наполягав Ельдар.

- Для чого це тобі? Яку гру ти затіяв? – все ж не вірила у реальність ситуації я.

- Цікаво. – просто відповів той без граму брехні у голосі.

- Я вже розказувала тобі свою історію. – хитро всміхаюся дракону і... фліртую?

- Можливо. Однак, я чомусь нічого не пам’ятаю. – розвів руками ящур і також підмигнув мені, приймаючи правила цієї гри.

Я з мить вагалася, перш ніж продовжити розмову, проте тверезо оцінивши, що дружба з вожаком ворожого клану може стати корисною, вирішила продовжити.

- Добре, що ти хочеш знати?

- Усе. Звідки ти? Скільки тобі років? Маєш чоловіка? – від останнього питання я поперхнулася повітрям.

- А ти не надто тактовний. Там, звідки я родом, неприйнято запитувати у жінки вік. А сімейний стан – тим більше.

- Чому? – серйозно запитав він. – Якщо у тебе хтось є, то за нашими звичаями, перш ніж почати залицятися, я мушу убити опонента. А враховуючи різницю у просторі, завдання простим не буде. – ящур хитро усміхнувся, а я так і не змогла зрозуміти він зараз жартує чи говорить серйозно. Хай там як, вирішила підіграти.

- Невже Ельдар Аліосман вирішив до мене посвататися?

- Посвататися? – він здивовано повів бровою.

- У нас це означає «заручитися». Традиція, коли хлопець, якщо йому подобається дівчина, іде до батьків аби ті дали згоду на їхні відносини та шлюб уцілому. – невдаючись у деталі пояснила я.

- Хм... – дракон задумався. – Отже мені в будь-якому разі прийдеться відвідати твій світ аби познайомитися із твоєю родиною. – промовив награно сумно та глибоко зітхнув Ельдар, а мій грайливий настрій як вітром знесло.

- Це навряд. – відповіла ледь чутно та відвела погляд у сторону прочиненого балкону.

- Що трапилося? – запитав схвильовано дракон, коли я крадькома витерла зі щоки самотню сльозу. Певно він весь цей час спостерігав за мною.

- Мої батьки померли. – відповіла спокійно і помітила на обличчі Ельдара занепокоєння. Невже хвилюється?

- Пробач, я не знав. Співчуваю твоїй втраті. – промовив серйозно і я зрозуміла, що він дійсно шкодує.

- Все нормально. – спробувала посміхнутися. – Просто моя історія, вона не зі щасливих. Принаймні, якщо говорити про закінчення. Проте і з цим я змирилася, і живу далі. – дракон ствердно кивнув, проте нічого не відповів, тож я вирішила скористатися моментом та перевести тему на щось позитивніше. – А взагалі, можливо ти не повіриш, проте я майже все життя жила без магії!

- Як це? – таки не повірив Ельдар.

- Отак. – знизала плечима. – Я просто поїхала на відпочинок де зустріла чаклуна півтора роки тому і якось все закрутилося, завертілося...

І справді, іншими словами, окрім як «закрутилося та завертілося» наступні кілька годин і не опишеш. Якби ми були на Землі, то я б з упевненістю сказала, що ми проговорили до світанку. Проте на Теї проблеми зі світанками, та й ночами загалом. Однак, здається, нам це зовсім не завадило.

Я розказала йому все: про Алю, і Карлайна, і Реймонда, і, навіть, про Івону та Астолія. Дракон весь час уважно слухав, не перебиваючи, лише зрідка задавав питання аби краще зрозуміти хід подій. Потім він розповів історію свого народу. Про традиції драконів та закони. І про небо. Навіть не знаю чому, мені захотілося поділитися з ним своєї божевільною мрією про вогняні крила, однак Ельдар не просто підтримав мене, а почав у всіх відтінках розказувати про аеродинаміку крила, опорні точки, необхідний розмах та загальну площу. Загалом, загорілися ми цією ідеєї конкретно. Він навіть пообіцяв допомогти із випробувальними польотами та підстрахувати, що вселяє надію на нашу швидку наступну зустріч.

Прощаючись із драконом я зі страхом у серці усвідомила, що не зустрічала досі людини, з якою мені було б настільки легко відкритися та порозумітися. Невже я відношуся до тих шалених психопадок, що закохуються у своїх мучителів? Хоча ні, навряд. Мені припав до душі не той гордовитий Ельдар-палач із печери, а сьогоднішній: трохи самовпевнений чоловік із хорошим почуттям гумору та щирими очима. І звичайно ж неймовірним тембром голосу та божественним тілом!

Із солодкого марева мрій мене витягнув голос Асії, що принесла сніданок. До того моменту я вже встигла прийняти душ та пристойно одягнутися і просто стояла на балконі, купаючись у сонячному промінні. Служниця нагадала, що сьогодні чергове засідання та слухання жителів, тому я швидко поснідала і поспішила доєднатися до старішин у верхній палаті.

На щастя, охочих поспілкуватися з владою сьогодні було небагато, тож ми швидко закінчили і Аламея запропонувала мені разом з нею відвідати місцеву школу. Директор саме приходив аби прислали нового учителя математики, тож чаклунка певно вирішила, що це для мене може бути цікавим. Я не стала одразу її засмучувати та відмовлятися, тож пообіді ми пішли до Авіталю.

Проходячись бідними кварталами, я не змогла утриматися від запитання, що мучило моє сумління вже давно: чому існує така разюча класова нерівність? Завжди здавалося, що життя в столиці передбачає престижні умови, проте, дивлячись на обдертий одяг жителів, страшно уявити як живуть мешканці інших міст.