Право на кохання - Софія Вітерець

Часом людський організм грає з нами в цікавеньку гру. Здавалося б, мрієш про щось, чекаєш настання цього моменту все своє життя, а тіло бац - і заснуло. Хоча мозок все ж продовжує мріяти про те, як ти ступаєш в якусь залу та дізнаєшся всі-всі секрети замкових стін.

І це дійсно сталося. Я нарешті змогла спокійно заявити всьому світу, що все знаю. Ба більше — бачила це на власні очі. Звісно, не насправжки, а підсвідомо й магією, проте... Сон був таким реальним... Я нарешті могла розповісти Дартену все-все.

— Коханий, я знаю, — підбігла до веларійця, що також дрімав попід стіною. Його груди злегка здіймалися і це єдине, що відрізняло його від неживого.

Проте на мої слова він все ж не відреагував, змушуючи мене занервувати. Слабке освітлення мало що давало, тож нехтуючи будь-якими мірами безпеки пустила дві невеличких бульбашки-ліхтарики сновигати понад нами. Здавалося б мить, а навколо стало видно, немов вдень.

Дартен сидів собі під стіною. Одна його рука була розкинута на чималій відстані від нього так, ніби й не його зовсім. Обличчя, завжди таке живе й рум’яне, зараз було вкрай змарнілим та здавалося однією білосніжною плямою. Про одяг я взагалі мовчу. Подертий, зім'ятий, сірувато-багряного відтінку через пил, бруд та кров, що змішалися та створили не найприємнішу картинку. Хоча... Сама виглядала далеко не краще, навіть підсохнувши після тієї слизоти. Але ось його стан здавався дивним. Він же казав, що відновиться. Тоді чому виглядає аж так погано?

— Дартене, з тобою все в порядку? — почала тягати його за рукав чи то пак клаптики сорочки, щосекунди плескаючи коханого по щоках іншою рукою.

— Мммм, — лиш протягнув Дартен, нарешті відкриваючи повіки.

— Питаю, все добре? Виглядаєш не дуже, — константувала факт з таким запитанням у голосі, що навіть найбайдужіший почув би в цьому шалений відчай та надію. Віру, що це все так, лиш здалося, а насправді все дійсно просто супер й це просто невчасно розігралися емоції. А їх у мене завжди було з лишком.

— Ти щось хотіла? — натомість відповів Дартен, поволі підводячись. Дійсно робив це завиграшки, ніби за цих дві годинки вже встиг повністю відновитися. — Я чув, що ти говорила про щось, але чомусь не міг відповісти. Дивно, сон не відпускав.

— Сон! — одразу зблиснуло в пам’яті. — Я знаю, що…

Затнулася, адже все немов хто стер з моєї пам’яті. Залишилися просто дивне відчуття розуміння та водночас гіркий осад на душі, адже таки знала всі розгадки, але просто банально забула. Забула так просто, як любила в дитинстві, коли частенько бачила подібне. Мені ще розповідали, що сни ці віщі й насправді я можу подорожувати в ефемерному світі, почасти переходячи грані реальності та зустрічати тих, кого знала й ніколи не бачила раніше. Чесно кажучи, не вірила, а тепер розуміла, що це все могло бути реальністю. І це міг підтвердити мені той самий сон, який, здається, стане ще однією загадкою, від кількості яких я вже просто не витримувала.

— То що ти говорила за сон? — повернув зі світу минулого та теперішнього, що тійсно переплелися в моєму мозку, Дартен.

— Забудь, — лиш відмахнулася, адже була впевнена, що я вже нічого не пригадаю. А от знайти можу. Тепер від мене ніхто нічого не приховає. Особливо після того, як зіпсувала таку чудову сукню.

— Ти образилася? — лагідно провів рукою по моїх плечах Дартен, а з якого руки злетіли ледь помітні іскорки, що тріснули бульбашки світла в повітрі й ті розлетілися тисячами неймовірних цяточок. Немов зірки на нічному небі.

— Чому ж? Ти стрибнув за мною, — посміхнулася, спираючись на його широкі груди, від яких знову немов аж пашіло теплом.

— І зробив би це знову. Дай тільки мені шанс.

— Е ні. Вже не потрібно. Мені досить і цього, мій герою, — посміхнулася, а потім враз стрепенулася — ну дійсно, знайшли коли поговорити. Нас могли почати шукати в будь-який момент. — Ходімо, нам ще багато чого варто сьогодні побачити.

— Може на сьогодні вже досить? — чи не вперше занив Дартен, як який крихітний веларієць.

— Сьогодні ми таки знайдемо відповіді на всі розгадки, — шепнула я та була переконана, що мій максимально впевнений вираз обличчя було прекрасно видно в довколишньому смерку.

— Ну якщо ти так кажеш, то вперед, — Дартен першим ступив у темряву й знову полетів. Ну а я, не довго думаючи, за ним.

Що ж це за підземні ходи то такі?