Право на кохання - Софія Вітерець
Часом найбільше, чого тобі хочеться на цілісінькім світі — це чекати. День. Два. Місяць. Рік. Десятиліття. А деколи й самісіньку вічність. І ти все відтягуєш та відтягуєш неминуче, що підкрадається до тебе ближче з такою швидкістю, як рухається тремтлива стрілочка секундоміра. Та врешті цей момент таки настає.
Але от коли ти з завмирання серця чекаєш на відповідь, яка у моїй уяві мала з’явитися, немов сіяючий промінчик та розвіяти усі мої тривоги, час сповільнюється. Ні, це вже не секунда стрілка. І навіть не хвилинна чи годинна. Ця невеличка штукенція геть малесенького розміру та немов показує, скільки років минає. А найгірше те, що ти нічого не можеш зробити і все, що залишається — просто стежити за її вказівником. Стежити рівно до того моменту, коли малесенька золотиста пташечка, як та ж хустинка не замайоріє в повітрі та прилетить прямісінько тобі на обличчя, буквально ховаючи від усього світу.
— Ну хоч тепер будемо розуміти, що можна від неї чекати, — бадьоро вигукнув Дартен, що не врахував одного дрібнесенького факту — під нею я бачила так погано, що все, що могла б робити — залишатися непорушно. Принаймні, якби збиралася проникнути кудись та щось утнути.
— От сам нею і користуйся, — простягнула йому, трішки злісно дивлячись на хустинку, від якої чекала чого завгодно, але не вміння робити невидимою.
— Е ні… — одразу ж почав відмахуватися той, ніби відхрещувався від якогось прокляття.
— Отже, мені можна трішки постраждати, а ти собі постоїш збоку й попідтримуєш мене трішки? — наступала на нього, хоч розуміла, що не можу таїти зла на таку милу пичку, яка часом буває ох якою підступною. А ці пронизливі очі з темною загравою, що немов бачать всі твої вразливі сторони… Яке ж щастя, що він не зрозумів, на що дійсно здатний…
— Я буду найнадійнішою та найчарівнішою групою підтримки, яка в тебе коли-небудь була, — поспішив закружляти мене в обіймах, але не втримався на ногах й полетів разом зі мною на диванчик.
Я ж лише посміхнулася, ніжно цілуючи його перелякане обличчя. Бідненький думав, що я на ту секунду затихла тому, що мені добряче прилетіло, а сама просто нарешті повноцінно усвідомила, яке щастя я маю прямо тут і зараз. Та нехай всі ті Елізабет, переслідувачі й таємні ордени почекають. Особливо, коли якраз примостилася в такі рідні обійми коханого, що немов і став моїм домом. Принаймні навіть у рідному герцогстві почувалася щасливою тільки поруч із ним.
Наші губи злилися в ніжному поцілунку, сповненому пристрасті та любові. І ось врешті просто все навколо зникло. Лишилися лише ми вдвох, загублені у світі власних емоцій.
Лиш через довгі миттєвості, відірвавшись від поцілунку, я зазирнула йому в очі, сповнені любові та обожнювання.
— Я кохаю тебе, — м’яко прошепотіла, відчуваючи, як сльози набігають на очі. Зовсім не печалі, а щастя, адже так довго хотілося промовити ці слова. А минулого разу… Ні, не буду згадувати про ті страшні місяці…
— І я тебе кохаю, моя герцогине, — прошепотів Дартен, ніжно проводячи пальцем по моїй щоці та втираючи сльозини. — Але якщо ти плачеш тому, що не хотіла почути цих слів, то я можу забрати їх назад…
Він лукаво посміхнувся, знову припадаючи до моїх вуст у спраглому поцілунку, а я просто міцно-міцно пригорнулася до його грудей.
Не відпущу.
