Право на кохання - Софія Вітерець

На перший погляд може здаватися, що ми нічого не помічаємо. Що все навколо нас протікає швидше, ніж ми встигаємо все відстежити. Той же політ бджоли чи легке тремтіння листочка залишається десь поза нашою увагою. І це, звісно, так, але не до кінця. Кожна наша з Дартеном нова вітка розслідування все більше загострювала мою увагу, особливо коли мова йшла про старовинні місцини, де вже давно не ступала нога людини. Або принаймні так це намагалися показати. Вдати, що нічого немає й місце взагалі не варте уваги. Адже найліпша схованка - та, що в нас прямісінько перед носом. І найсмішніше те, що це дійсно працює.

Здавалося б, нічим не помітний аркуш паперу з малюнком замку, нарешті дав мені чітку підказку. Невеличкі бічні двері обабіч головного входу, порослі по краях плющем та невідомими мені рослинами, здавалися тими самими, якими не користується ніхто. Але варто було нам з Дартеном після розбірок з натовпом тихенько відійти від усіх та спробувати знайти місце з малюнку, як воно миттю припинило бути таким диким і непомітним. 

Власне, воно таким би й було, якби не моя унікальна незграбність. Хоча...не варто так на себе намовляти, адже спробували б ви у моїй довгій лавандовій сукні поперебиратися через корчі з дерев навколо. Це було ще те завданнячко, поки я таки не втрималася й полетіти прямісінько в стіну та вчепилася в маленьку статуетку короля та королеви, що вважалася символом цього замку.

Словом, ось так я й знайшла таємний хід. Хоча до таємного він і недотягував трішки через те, що двері то були всім доступними. Просто плющ та корчі немов телепортувало, невідомою мені магією, подалі. 

- Вау! - вражено вигукнув Дартен, змушуючи мене аж підстрибнути. Геть забула, що той був поруч.

- Та тихенько, - одразу шикнула на нього, тягнучи всередину проходу. - Не вистачало ще, щоб ті шуліки з ігор позбігалися. 

- Ніхто ж нас не почує, - одразу почав заспокоювати мене Дартен, але я на нього поглянула таким поглядом, що той одразу затих. А мені в той момент було дійсно не до жартів. 

- Тут щось не так, - промовила, коли ми не встигли пройти навіть кількох метрів. 

Чорнюща птаха, як та шуліка, пронеслася прямісінько над нашими головами. Це було швидко й так несподівано, що мимоволі задивилися на неї, звісно, заледве бачачи її в довколишньому мороці. А це була та сама непоправна помилка, за яку одразу ж поплатилася, адже важка сітка впала на наші з Дартеном голови. Ніби й нічого страшного, якби не одне "але" - хтось наближався до нас й навіть крізь грубі стіни замку можна було відчути ту отруту, що аж хлинула від тих осіб. 

- Тягни, - шепотіла Дартену, який також був безсилим. 

І знову ж, ніби нічого страшного - сітка магічна й зникне сама за, якщо вірити книгам про усілякі магічні штучки, двадцять хвилин. Проте все ж - в нас не було навіть цієї дещиці часу. І не знаю, що взагалі нахлинуло на мене через паніку, але я ніби накинулася на Дартена з поцілунками, покриваючи наші з ним голови хустинкою Елізабет. 

Ще буквально за хвилинку все навколо обсипали охоронці. В такій кількості на такій мізерній площі я ще їх ніколи не бачила. Та ще й у такій чудовій формі та з позначками про те, які вони класні маги... Навіть мої батьки разом взяті у свої кращі часи були гіршими за декого з них. А це ще той показник...

- Вони мали б бути тут, - промовив той, що був найближчим до нас і рушив прямісінько в нашу сторону,

- Карінуле, сам же знаєш, що деколи пастка спрацьовує сама, - спинив його веселун, посміхаючись. - Треба буде сказати, щоб полагодили налаштування, а то за останні сорок років тільки даремно сюди й бігаємо.

- Ага, - тільки й промовив інший охоронець, все ще з надією дивлячичь в наш бік.

Все це зібрання ще трішки потовклося біля нас та пішло собі геть, а я нарешті видихнула з полегшенням, дякуючи подумки Елізабет за такий чудовий подарунок - хустинку-невидимку. 

- Ну що, йдемо далі?- запитав Дартен, з надією дивлячись на мене, коли сітка розвіялася. 

- Ще питаєш, - посміхнулася та подріботіла собі коридорами замку, високо підіймаючи і сукню, і ноги. Життя навчило.