Право на кохання - Софія Вітерець
Вже багато століть людство сперечається про те, що ж таке краса. Дехто вважає, що головна краса полягає у внутрішньому, такому як якості людини. Її доброта, людяність, щирість, позитивне ставлення до життя та бадьора посмішка на обличчі... Інші ж затято переконують всіх навколо, що справжня краса в тому, що бачиш навколо. Будь це незвичайно приваблива істота чи та ж ефемерна квітка, сплетена з чарів та унікального світла ляоди, яке з'являється раз на сотні років, наділяючи когось унікальними здібностями та знову зникає. До речі, подейкують, воно дуже навіть красиве. Особливо якщо освітлює якусь всіма забуту печеру, з підземним джерелом, в якому де-не-де поблискуютт магічні кристали. Вони від цього світла й набирають чарівних здібностей та потім... Стоп, щось я вже не туди забігла.
Що ж я хотіла сказати? Для мене краса завжди крилася в буденних речах. Таких як от крихітний камінчик, об якого не змогла не перечепитися в тих максимально запилюжених, але водночас таких прекрасних коридорчиках. Ну...мені так здавалося, бо ми з Дартеном досі заледве бачили. А чаклувати то я почаклувала, проте ледь-ледь засвітила собі поділ сукні, щоб хоча б бачити куди ми йдемо. Бо якщо на початку нашого шляху ще й було якесь світло, то чим далі заглиблювалися в той вже більше тунель, тим все темніше й сирвше ставало. Та й страх непомітно підбирався та охоплював своїми лещатами. Настільки, що аж дрижаки пробирали. Хоча, то мабуть, все-таки через легку сукню. Проте всі варіанти не відкидатиму. А то в цих замках всяке буває.
- Дартенннн!!! - заверещала я, відчуваючи, що під ногами...нічого то й немає.
Повітря сперло, а тіло охопило заціпеніння. Навіть руками не розмахувала, перебуваючи у вільному падінні, яке дуже швидко змінив якийсь слизький прохід. Руки й ноги добряче пообдиралися вже за перші миті. Про сукню ж краще промовчу. Боюся моя лавандова красуня буде навіть близько не якогось наближеного кольору. Навіть на сірий варто було не сподіватися. Чуйка та все ще легка підсвітка підказували, що слиз, яким вже наскрізь пропиталося моє волосся, був чорнющим, немов смола.
- Допомо...- не встигла крикнути, як впала на суміш ніби свіжоскошеного сіна та якихось помиїв. Ну клас, тепер не тільки буду як опудало ходити, а й попереджати своїм запахом, що мене шукати не варто.
- Анабель! - бухнувся поряд Дартен, заледве я встигла відскочити зі свого місця й одразу скрутився на місці, міцно тримаючись за плече.
Але я й сама була побита, як та собака, тож мого співчуття він не дочекається. Особливо тоді, коли мене пробирала злість на нього. Ну як так - йшов від мене за кілька метрів позаду, а й сам звалився в ту яму.
- І як так? - злегка приречено промовила, трішки заспокоївши себе повільними вдихами та видихами.
- Ти про що? - навіть в його голосі відчувався біль, на який той ніколи не скаржився. Отже, йому все ж дійсно добряче дісталося.
- Чому стрибнув за мною? - промовила, засвітлюючи світло яскравіше.
- За тобою, кохана. Я... - одразу ж почав приговорювати Дартен, але навіть у тому поганому освітленні я бачила як блискотіли його закохані очі. Він банально не зміг би інакше. Не витримав би.
- А тепер думай, як звідси вибиратися, романтичку ти ж мій, - злегка штурхнула його, забуваючи, що тому погано. Та й самій одразу ж занила рука.
Ну, самі винні.
- Ти це чув? - десь над нашими головами почувся голос того веселуна, яких ми зустрілися ще на самісінькому початку нашого шляху в ці підземелля.
- Та щось ніби було, - промовив інший охоронець і в мене на душі все похололо, наскільки в тому холоді взагалі могло. - Схоже на котів. Пам'ятаєш минулого року як вони сюди пробралися?
Я аж зіщулилася, чомусь ховаючись за спиною Дартена. От ніби мене вони могли побачити з такої відстані в темряві. Стисла кулаки міцно-міцно, намагаючись навіть зайвий раз не дихати. Нехай вони дійсно подумають, що то коти.
А якби ще ці охоронці нарешті пішли...
- Мяууу, - дуже правдоподібно м'явкнуло в мене прямо перед носом.
Я штурхнула Дартена, на що той на мене так подивився, ніби це я тут вдаю кота. А якби не повірили, то що тоді? Виходить видали свою присутність за просто так...
- Ох, як же ми минулого разу з ними поморочилися...- забідкався веселун, у незвичній йому манері.
- Зате всі ходи облазили, а там же стільки всього. Особливо цікаво про королеву...
- Тссс, - прошикав один з охоронців. - Ще хтось почує... Ми ж взагалі тут не маємо бути...
- Та чого ти? Без паніки...
- Краще я зараз попанікую, ніж потім вигрібатиму від ордену, - гаркнув охоронець та смачно сплюнув. Як же я зраділа, що до нас не йде прямий хід...
- Ну то пішли вже звідси. Мене он Веланіс чекає на вечерю, а ми все тут тупцюємо, - кроки охоронців поволі віддалялися, а ми все більше розклякали.
- Бачиш, а ти казала, - гордо випнув груди Дартен, одразу скривившись від болю.
- Усе добре? - одразу підскочила, допомагаючи йому присісти.
- Так,- прокректав Дартен, - за хвилин двадцять точно мине.
Але...пізніше я дізнаюся, що це зовсім не так, а поки терпляче чекала, хоча мої ноги поривалися досліджувати все довкола.
