Право на кохання - Софія Вітерець
Здавалося, ми схильні втрачати надію. Розтискати міцно стиснуті в кулаки руки й просто рухатися за течією. Чи то пак за траєкторією якогось таємного ходу, що все більше починав нагадувати мені нескінченну дорогу до найтемнішою й якщо вже на те пішло, що я описую аж так детально – найслизотнішу з усіх, які взагалі бачила. Адже вже не просто починала розуміти, що вся сукня в цій досить таки пахучій гидоті, а й тіло немовби почало вбирати дивну вологу, як так рослина. Що мені дуже й дуже не подобалося, бо все менше й менше почувалася собою, а свідомість взагалі пливла кудись далеко-далеко.
І от це нарешті сталося — я здалася. Просто не витримала й поволі-поволі відчувала, як картинка, яку й так не бачила, мерехтить, а потім взагалі розчиняються. Руки й ноги обмякають, а я сама стаю немов невагомою хмаринкою.
Ну що ж, якщо на те пішло, я не проти. Набагато краще ось так було скоротати час.
***
Біль… Напевно, першою я відчула саме його. Чи ні… Не пам’ятаю, якщо чесно. Бо якщо й довелося постраждати, то це через нестерпне відчуття, що просто краяло серце. Я чула все навколо мене й почуте не дуже то й було приємним.
— Я ж казав вам, що приведу її. Все було так просто… — насміхався такий рідний та коханий голос десь тут, зовсім поруч.
— Ти геть збожеволів… Це зарано. Ми обрали її в королеви не просто так, щоб ти все зіпсував нам так близько до фінішу. Не міг просто пограти роль? — голос, що лунав, ніби з пекла. Ніколи його раніше не чула й краще б так залишалося й надалі.
— Та ці двоє, виявляється, були значно ближчими. Хто ж знав, що вони зустрічалися в минулому житті, — а тут і задумуватися не було потрібно — Айраск… Тілом пробіг холодок, як тільки почувся запах шавлії, що завжди в’їдався в ніс, коли той був поруч. — Вона й так рано чи пізно зрозуміє, що поруч з нею тепер буде вже зовсім не Дартен…
А тут давайте детальніше. Що значить, поруч зі мною тепер не буде Дартена?
— Я був найкращим у нашій трупі, — викрикнув до болю знайомий голос, що зараз викликав лише нервове тремтіння.
Якщо це не справжній Дартен, то хто ж? І де тоді коханий? Загинув? Знову? Тоді хто він тепер? Та чи не досяг він ліміту втілень серантіонів ще минулого разу. Адже не всі вони всесильні. Далеко не всі, на жаль…
— Найкращий не найкращий, а почуттів не обхитрити. Серце, воно…
— Ой, тільки ти мені тут не починай, Айраску. Орден Велкара — це тобі не грашки. Покажи, що ми не дарма обрали тебе для цієї великої місії.
— Я розумію, але серце…
— Почуттям тут не місце. Ти знав, на що йдеш. І хай тільки закохаєшся…
— Знаю, — швидко обрубав Айраск.
Я нишком відкрила одне око й сяк-так намагалася поспостерігати за тим, що відбувалося. На превеликий жаль тільки й бачила, що частку волосся Айраска. Принаймні шавлія вказувала саме на те, що це він, бо розпізнати присутніх дійсно було тяжко.
— Мерте, відтепер ти — Дартен. І хай тільки спробуй запороти нам щось, — знову той самий голос невідомого розрізав тишу та Айраск повернувся до нього, змушуючи мене закрити й не так великий кут огляду. Довелося прислухатися.
— Ти повинен протриматися лише під час цього етапу. До наступного вже не дійдеш — вилетиш, — продовжив Айраск. — Маєш за цей час не видати себе, хоча не прив’язуватися також. Просто існуватимеш поруч, помалу викликаючи відразу до себе. Вбиваючи почуття, які вже встигли досить вкорінитися в серцях цих двох. Але дивись, Анабель не повинна ні про що здогадатися. Вона має власноруч сказати «так» на церемонії.
А про яке це так вони говорять? Я не збираюся ні з ким з них одружуватися. Як же Дартен? Справжній він, а не ця подоба, якій навіть слова не дають…
— Ситуація з Елізабет не повинна повторитися… Ми повинні діяти швидко. Вона повинна бути відстороненою від обов’язків та будь-яких рішень ще до того, як зійде на престол.
— Я це проконтролюю, — промовив Айраск досить тихо, але так, що я його почула точно.
— Думаєте спрацює? Народ може бути не в захваті.
— Та байдуже на той народ. Головне — правити одноосібно, щоб королеві і в голову не стукнуло полізти в державні справи й вийти на орден. Другої Елізабет з її розслідуваннями та атаками на Велкар ми вже не витримаємо — розпадемося остаточно. Особливо якщо будемо такі незібрані.
— Та ми це знаєм… — промовила подоба Дартена — Мерт.
— Ага. Минулого разу я щось цього не побачив.
— То було минулого… — почав було говорити дивний незнайомець і враз спинився. Я відчула, як хвиля повітря війнула до мене. Завмерла, намагаючись не дихати, поки не пригадала, що якраз спокійно дихати — це абсолютно нормально для сплячої, а не навпаки. — Вона от-от прокинеться. Швидко телепортуйте її на поверхню. Хай думає, що просто посковзнулася й впала. А ти, Мерте, біжи до неї й не забувай, що тепер в тебе нова особистість Дартена.
Хтось одразу схилився до мене й я відчула, як поруч відкривається портал, а моя свідомість знову кудись відпливає далеко-далеко.
