Право на кохання - Софія Вітерець

Замок завжди був прекрасним, але на диво нудним. Звичайні сірі стіни, високі башти з ледь-помітною червонястою черепицею. Лише різьблення на дверях вражали, але й ті були поодинокі. Ну от на що дивитися людинці, що приїхала з найдрібнішого герцогства, а бачила й то більше краси? Ось і я так думаю. Потрібно буде це змінити. Але це вже потім, а зараз…

Роззирнулася навколо й ахнула. А чи той замок описую? Бо він раптом змінився. Немов ми взагалі потрапили в зовсім інше місце і…

— Де ми? — вп’ялася руками в «Дартенову» руку так, ніби то була остання соломинка, що могла врятувати мене.

— Не знаю, — проскімлив той, намагаючись розтиснути мої міцно щеплені пальці.

— Те ж мені слідопит, — ніби роздратовано та водночас зі страшенним розчаруванням у голосі промовила я, намагаючись підловити акторчика, що затято вдавав мого коханого в його личині.

— А я ніколи не говорив, що можу миттєво зорієнтуватися на місцевості. Ми ж щойно з порталу.

— Десь років дванадцять тому ти мене переконував геть в протилежному, — зауважила я та поспішила вперед, ступаючи по м’якій доріжці з ніжного цвіту сакури.

Якщо ви ще досі не зрозуміли, навколо нас була просто неземна краса. Тисячі дрібнесеньких ніжно-рожевих пелюсточок під ногами, величні сакури, що розкидали своє віття, немов утворюючи щось типу величезної літньої альтанки, а на додачу замок обабіч. Зблизька значно менший, архітекторська ілюзія гарно працювала йому на користь. Жоден ворог не захотів би захоплювати таку міць, що впритул була дуже милою будівлею з чудернацькими статуями, в потрібних місцях повитих плющем.

— Років дванадцять тому я був ще малим і ми з нашого герцогства нікуди не їздили, — наздогнав мене Мерт з милими рисами обличчями Дартена. І як на ту пичку сердитися, скажіть мені, будь ласка.

— А як же та ситуація, коли я заїхала на коні на кордон наших герцогств і заблукала?

— Анабель, кого ти збираєшся надурити? Ти ж не просто на конях не катаєшся, а боїшся навіть торкатися до них, — швидко ж він зметикував.

— А якби заїхала…

— «Якби» не рахується, — чи не вперше щиро посміхнувся «Дартен». — Але це було гарно. Один нуль на твою користь.

Я також не втрималася від посмішки та присіла в легкому реверансі.

Якраз і всі учасники ігор за корону позбиралися й почали розходитися по галявині. Без ніяких там супроводжуючих абощо. Здавалося, що всім вже все розповіли, а одна я була ніби не зі світу цього. Навіть Мерт і той поволі йшов займати своє місце. Мені ж подобався невеличкий круг, обсипаний ніжними пелюстками, в якому знаходилася на той момент. Там і залишилася, милуючись високими деревами.

Аж раптом як тільки всі остаточно зупинилися, здійнявся вихор. Магія, ось, що то було. Але її могутність вражала. Кожна найдрібніша часточка цього повітряного потоку була пропитана маленькими росинками сили та могутності, що час від часу боляче в’їдалися в тіло. Перші такі рази я скрикнула, а потім насолоджувалася тим, як чари всередині мене немов розросталися все більше й більше. Хоча стривайте, сама також не сиділа на місці. Стояла, звісно, але була все вище й вище, здіймалася над рештою учасників, як та молода берізка.

Не знаю, але страх чомусь відступив у той момент. Залишилося лише відчуття спокої й дивної радості. Не тому, що здавалося, що я пройшла. А тому, що Дартена та ще кількох учасників, що мені також не подобалися, ця магія почала жалити. Бідненькі аж понапухали, але так їм і треба. Особливо тому театральнику, з яким вже нарешті могла розпрощатися. Таки не пройшов. На щастя.

А в той час моє дерево чи то я й сама, тільки росло. Вже бачила навіть перші квіточки, що розпускалися на численних гілочках від одного мого погляду. Краса. Різнобарвні, але переважно блідо-рожеві. Дуже схожі до цвіту сакур, але з дивовижним мерехтінням чарів навсібіч. Могла б милуватися ними вічність, якби цікавість за решту не переважала.

Айраск також став могутнім деревом. Найвищим після мене, до речі. Синювато-чорні плоди, схожі на яблука, вже сипалися прямісінько на землю. Одне за чудернацьким збігом обставин приземлилося на голову «Дартена» і я пирснула зі сміху. Ніжні пелюстки посипалися з моїх віт, встеляючи всю галявину, а там, де приземлялися, виростали небаченої краси квіти. Ох, це найкращий з усіх етапів випробувань…

Хоча жаль, що все завершилося досить таки швидко. Я почала поволі повертатися до звичного стану й м’яко посміхалася, дивлячись на галявину, де ще й досі росли квіти моєї магії. Ну краса ж, хіба ні? Ніхто більше не міг похизуватися таким. Хоча всі були раді, що пройшли. Звісно, окрім десятка веларійців, включно з «Дартеном», яких магія вже відігнала далеко-далеко.

— Ну що ж, вітаємо всіх, хто пройшов, — на середину галявини буквально нізвідки матеріалізувався один з міністрів королівства, судячи по його святковій мантії служителя Веларії. — Ласкаво прошу пройти до порталу та нагадую про бал з цієї прекрасної нагоди. До речі, з сьогоднішнього дня на ньому будуть не просто журналісти, а й фотографи, тож спробуйте не засвітитися в поганому світлі. Все ж саме люди обиратимуть короля чи королеву…