Право на кохання - Софія Вітерець

Вечір видався дійсно на славу. В міру гучна музика, на диво доброзичливі гості та смачненький кут зі стравами були тим самим поєднанням, якого я потребувала. Кожнісінького разу, коли в голові знову зринали сумні думки про Кормеліона, які все розпалював черговий келих навдивовижу повітряного та солодкавого напою, щоразу підходив хтось і легкою невимушеною бесідою допомагав знову повернутися в цей час, жити тут і зараз.

Але ще більше в цьому мені допомагав Айраск з його пронизливими поглядами, що обпалювали душу, як його гарячий подих під час надцятого танцю. Здавалося, що сьогодні в нього вселився якийсь демон, що хотів мене затанцювати до смерті. Бо здавалося, що з кожнісінькою секундою його зінниці все чорнішають і чорнішають, а сам Айраск щосекунди скорочує між нами дистанцію. На міліметри, але все ж якщо перебувати поруч так довго, як це робили ми, то відстань між нашими тілами була вже вкрай маленькою. Не досить пристойною для такого заходу. Особливо для герцогині в надцятому поколінні, якою я й була.

— Я маю взяти ще напою, — відхлинула від Айраска, як та мутна, але така ж солодкава рідина в моєму келиху, який досі тримала в руці.

— Але ж у тебе вже є, — здивовано промовив він. І не знаю, що було на моєму обличчі чи чого там не було, проте Айраск швидко змінив мою позицію. — Давай я принесу тобі ще.

— Годі, — зупинила його, торкаючись долонею до його широких грудей, що все сильніше здіймалися від кожного нового подиху. — Мені вже досить.

— Але ж ти хотіла ще…

— Води, Айраску, я хотіла просто води.

— Ну то давай принесу тобі води.

— Я сама.

— Та мені зовсім не важко.

— Невже ти думаєш, що я не змогла б принести сама собі води?

— Ні, але ж… ти ледве тримаєшся на ногах, — а ось це був гарний аргумент. Коли я хитнулася одразу після його слів та вчепилася в сюртук Айраска, щоб втриматися, моя гра вже здавалася програною. Проте не дарма Анабель Кертійську, себто мене, вважали найвпертішою представницею роду.

— Я піду. Сама, — відступила крок назад, намагаючись відновити дистанцію між собою та Айраском.

Серце билося в такт тій же музиці, яка тепер здавалася нестерпно гучною. Настільки, що заглушала навіть думки. Хоча дивне відчуття збентеження все ще переслідувало, як той коршун, що знайшов свою жертву. Відчувала, як щоки палахкотять, а шию досі обпікає гарячий подих Айраска. Омана здавалася такою реальною, що не втрималася й різко обернулася, одразу втрачаючи рівновагу й падаючи в міцні обійми нікого іншого як Айраска.

— Відійди, — прошипіла одразу ж та висмикнула свої долоні з його.

— Добре, добре, — поступився він, піднімаючи руки, ніби здаючись. — Я просто хвилююсь за тебе.

— Відколи це? — таки не стрималася, скрививши губи, з яких вже давно стерся блиск, у зневажливій посмішці.

Хвилюється? Цей чоловік, з його вічно холодним поглядом, повним зневаги та байдужості раптом хвилюється? Йому з якогось дива стало не начхати на мене? Та навряд чи. Швидше за все, він просто хотів виконати наказ ордену, щоб знову привернути до себе увагу. Хоча визнаю, грав таки доволі переконливо.

Я відвернулася і продовжила йти до столика з напоями, намагаючись не привертати уваги інших гостей. Хіба що можна було б поговорити з кимось. Але компанія Дартена внесла свої корективи. Я надто довго уникала чиєїсь компанії. Настільки, що вже запізно було б приєднатися хоч кудись. Навіть до наших так званих «відлюдьків відбору». Але вже й сама була такою… Та й куди мені там. Всі були зайняті розмовами і танцями. Я ще ніколи не відчувала себе такою самотньою і покинутою, незважаючи на галасливу атмосферу навколо. Кормеліон… Де ти?

— Ось, бери, — Айраск підійшов і протягнув склянку з прозорою рідиною.

— Це точно вода? — з недовірою глянула в кришталевий келих, намагаючись щось там видивитися.  

— Увесь день пила все, що пропонував, а зараз підозрюєш? — хмикнув Айраск, беручи такий же келих зі столика поруч, який і не помічала. Він зробив великий ковток та смачно ковтнув. — Бачиш? Не отруєне.

Я все ж поставила склянку, що дав мені Айраск та взяла іншу й зробила кілька ковтків. Вода була прохолодною і освіжаючою. Відчула, як напруга поступово відпускає й разом з нею кудись та й поділися думки про Кормеліона, «Дартена», орден, Елізабет…

— Дякую, — промовила, ставлячи склянку на столик.

— Немає за що, — відповів Айраск, і його погляд знову затримався на мені. Так дивно… Здавалося відчула все й водночас нічого. Хіба таке буває? – Може, все ж потанцюємо ще трохи?

— Ні, дякую, — закотила очі, одразу ж відмовляючись від такою щедрої пропозиції. — І так весь день танцюємо. Я вже втомилася.

— Ну, тоді хоча б дозволь провести тебе до будинку, — наполягав він, а в його погляді дійсно блиснуло щось схоже на хвилювання.

— Немає потреби, — відмахнулася. — Я сама.

Але не встигла ступити й кількох кроків, як зашпортнулася об сукню. На щастя, Айраск встиг відійти не так вже й далеко. Його міцні долоні миттю підхопили мене та допомогли знову стати на свої дві. Але й близько не відпускали від себе.

— Відпусти, — запручалася, намагаючись вирватися з його сильних обіймів.