Право на кохання - Софія Вітерець
Одного погляду було достатньо, щоб видихнути з полегшенням — Дартен поруч. Як завжди, готує щось собі на кухні, тихенько намугикуючи лише йому знайому мелодію, яку мені ніколи не вдавалося повторити. Та я й не намагалася. Після минулих моїх «співів» мало не все герцогство подумало, що в мене вселилася якась сутність та сипала смертоносними заклинаннями на право й на ліво. Тож співати, а точніше ревіти, навідріз відмовилася ще в рідному Кертійському герцогстві.
— Кохана, ти вже прокинулася? — зазирнув, посміхаючись так щиро, що й сама не могла втриматися від посмішки.
— Так… — бадьоро муркнула, перевертаючись на інший бік ліжко, а потім раптом схоплюючись. Це не він! Поряд зі мною абсолютно невідома мені людина, а коханий… Сподіваюсь, він таки втілиться знову й знайде мене, а поки… зіграємо у їх гру.
— Щось сталося? — лиш на секунду в очах «Дартена» мигнули підозра та несподіваний переляк.
Напевне думав, що я все зрозуміла, але самовпевненість у своїй грі швидко взяла над ним гору.
— Як я опинилася тут? Ми ж були в підземному ході в замку, хіба ні? — швидко знайшла питання, що б пояснило моє здивування чи що там на обличчі було.
Потрібно було вже давно навчитися контролювати свої емоції, а все відкладала й відкладала… Дарма.
— Ти що, нічого не пам’ятаєш? — вдавано здивовано протягув «Дартен». Бо дійсно, що я мала пам’ятати, якщо мене банально «вимкнули» й отямилася вже в домі.
— Останній спогад був як ми прошмигнули в таємний хід і почули, що туди йдуть охоронці, — намагалася імпровізувати, думаючи, з якого моменту мого коханого викинули з його тіла, а натомість вселили цього Мерта.
— О, бачиш, — не розгубився псевдо Дартен, підтримуючи розповідь. — Ми від них сховалися в уступі коридору. Там було дуже брудно, тому одяг так зіпсувався.
— А чому він такий потріпаний? — нарешті помітила, що ще досі вбрана в ту колись красиву лавандову сукню до підлоги.
— Ти зачепилася за виступ в тому ході й настільки запанікувала, що почала сіпатися в різні боки й геть порвала сукню, — а що, досить непогано придумує історійки… Хоч за це можна дати почесне звання кращого театрала.
— А як ми опинилися тут? Виходить нас спіймали? — вдавала ніби згадую, хоч насправді ж чітко пам’ятала абсолютно все, що тоді трапилося.
— На жаль, — опустив плечі «Дартен» і скорчив таку пику, ніби він дійсно шкодував, що ми не змогли просунутися далі. Але потім його обличчя враз засяяло й він простягну мені дрібний записничок. — Довелося всю ніч проскніти у підвальній замковій кімнаті, але зате… Я знайшов ось це.
Миттю простягнула руки з зачудуванням. І це було перше, що я дійсно не грала сьогодні, адже це ж треба — їх брехня зайшла настільки далеко, що вони вирішили мені підсунути фейковий записник, що мав щось там мені пояснити. Можливо навіть стати причиною пошуків Елізабет та всього з нею пов’язаного.
— «Випробування номер один. Здається, я знаю», — прочитала в голос, здивовано поглядуючи на «Дартена». Його написали аж надто гарно, за стилем подібно до почерку Елізабет, але було одне але — букву «д» вона завжди писала друкованою, але тут на це просто не звернули ніякої уваги, вирішивши, що все пройде і так.
— Я вже встиг його мигцем проглянути. Здається, він неабияк нам допоможе на випробуваннях, адже все повторюється. А якщо не помиляюся, вона пройшла все від початку й до кінця та навіть позаписувала тут як і що їй допомогло.
— Оце так знахідка! — підтримала псевдо ентузіазм «Дартена», подумуючи, що може й самій подати в акторки. Он як гарно вдається…
— Отож, — аж підтрибнув «Дартен» та побіг на кухню, з якої вже добряче тхнуло горілим.
Ні, забираю свої слова назад. Він нікудишнє грав Дартена. Той би ніколи не зіпсував кулінарний продукт. Що б не було, а в нього завжди виходила просто надзвичайна смакота.
Ох, де ж ти, коханий?
