Право на кохання - Софія Вітерець
Ранок почався далеко не з запаху кави. Не встигла я навіть вмитися, як помітила цікавенький рух за вікном. Айраск якраз повернувся до нашого дому обличчям, даючи змогу стовідсотково переконатися, що з самісінького ранку він тиняється в парадному територією біля королівського замку. Проте не це було найцікавіше, а саме мета цієї його діяльності.
Айраск, заклопотаний чимось, намагався вирити ямку під старим дубом, що ріс біля воріт. Лопатою він орудував абияк, видно, справа йому була не звичною. Здивована, я підкралася ближче до вікна, намагаючись розгледіти його дії детальніше.
Щось у його поведінці було не те. Зазвичай вкрай злісний, але водночас спокійний і зібраний, він зараз діяв нервово, кидаючи погляди то на ворота замку, то на будиночки довкола. Немов не хотів, щоб його хтось побачив. Але я так і не могла зрозуміти чому? Через небажання бути поміченим з лопатою за таким неблагородним заняттям — розкопками чи через те, що там знаходилося щось дійсно цінне.
Раптом лопата вдарила об щось тверде. Айраск з досадою відкинув її й почав розгрібати голими руками землю, навіть не задумуючись про чистоту й тому подібне. Хоча огида в його погляді таки свідчила, що не таким йому б хотілося займатися та ще й так рано.
Чомусь не могла відвести від нього погляду. Навіть не через банальну цікавість. В його постаті щось притягувало. Не в плані, що мені він хоч трішки подобався. Ні, це було зовсім інше. Немов коли жертва йде на повідку в хижака, загіпнотизована його величчю. Словом, щось таке. Дивне, незвичайне й абсолютно мені непритаманне.
Аж ось з-під безлічі розритої землі з'явився невеликий, але міцний на вигляд мішечок. Темна тканина була лиш злегка забруднена землею, попри те, що навіть здалеку було видно, що він лежав там не день і не два.
Серце калатало в грудях, коли я спостерігала, як Айраск розв'язує мотузки, що стягували мішок. А мозок одразу ж підкидав варіантів того, що це взагалі могло б бути. Проте це були не якісь давні реліквії, не тканини і навіть не прикраси. Хіба лише частково, адже навіть я одразу зрозуміла, що це було золото. А саме дрібнісінькі монети, що вивели з обігу кілька років тому.
Хоча…Ні, ті були інакшими. На золотих монетах споконвіків був лише один колір, ці ж майоріли їх розмаїттям. Немов…мені не здавалося, це дійсно був чийсь портрет. Але я ніколи не чула, щоб монети друкували спеціально під когось. Та ще й різнобарвні. Навіть на стандартних монетах ніколи не було викарбовано якихось людей. Лише визначні пам’ятки Веларії. Але й ті обиралися дуже ретельно.
Айраск швидко загорнув монети в хустину, сховавши її за пазуху і кинув ще один стурбований погляд на ворота замку. Здавалося, він ось-ось збирався кинутись тікати. Особливо гостро відчула це, коли неподалік побачила кількох головних охоронців. Ну або ж то був мій такий перший інстинкт. Адже я побігла б стовідсотково та ще й в голові продумала б сотні можливих найгірших ситуацій.
Але не він. Айраск просто пішов прямісінько назустріч охоронцям, замотуючи мішечок у свій незмінно чорний з синіми вставками сюртук. Вкрай коштовна тканина для мішечка, якого щойно дістали з землі та ще й своїми власними руками… Ці моменти були анітрохи не звичайними… І відчуття була якісь двозначні. Хоча переважали все ж недовіра, відраза, цікавість та значною мірою ненависть.
Особливо не сподобалося те, що охоронцям навіть пояснювати нічого не було потрібно. Вони немов знали, що Айраск роздобуде їм ці монети та тільки й чекали його сигналу про це. Та й не вони були отримувачами. Ці мініатюрні красуньки мали дістатися комусь ще ой якому впливовому, адже Айраск не прислуговував би абикому. Та й охоронці не найнижчого рангу також не стали б слухати навіть мене. То хто ж ця людина, кому ці монети та чому я стала свідком цьому й тепер мушу думати про це також?
— Доброго ранку, — здається, здалося. З такого рання зовсім не чекала побачити Дартена на кухні, куди перебігла й далі стежити за процесією з Айраска та охоронців.
Намагалася пригадати заклинання прослушки, які коли-небудь знала, але нічого не спрацьовувало. Навіть найпотужніші заклинання. Вже почала сумніватися в собі, коли пригадала, з ким маю справу. Це явно справа рук Айраска. Такому сильному магу поставити блок — це щось дійсно простіше не буває.
— Щось цікаве? — знову почула голос Дартена й цього разу він впритул підійшов до мене та злегка приобійнявши, поцілував у щоку, поволі спускаючись до шиї.
І як би мені не хотілося відповісти взаємністю, я просто його відштовхнула. Серце боляче кольнуло в грудях через таку мою поведінку, але мусила перебігати до наступного вікна. Все ж цікавість — це вкрай страшна штука. Проте розчарування — ще гірше за неї, адже коли ти слідкуєш за кимось і він раптово зникає в невідомості, тебе накриває сем воно.
— Та що відбувається? — здивовано промовив Дартен, коли мій погляд раптово вловив цікавеньке — монету зовсім недалеко від нашого дому.
Так швидко я ще не бігала. Залишаючи Дартена здивовано дивитися мені вслід.
