Право на кохання - Софія Вітерець
Майбутнє, оповите пеленою невизначеності, тьмяно маячило на тлі сяйва минулого. Останнє, хоч і зафіксоване в чітких фактах, часом здавалося химерою, що змушувала сумніватися у власній пам'яті. Це відчуття було далеко не найприємнішим, тому я й уникала місць, схожих на архів. Дещиця знань - це корисно, а надлишок здатен був звести з розуму. Саме це й сталося, коли я порушила одне з небагатьох своїх правил.
Кертійське герцогство... Про нього ходили легенди. Мальовничі куточки, прекрасні люди, неймовірні будівлі, заховані в околицях королівства, що ховалися від сторонніх очей. Ми рідко вітали гостей, і ті, хто до нас приїжджав, як правило, більше ніколи не поверталися назад до герцогства. Я не могла цього зрозуміти й до кінця вірила, що їм просто щось не сподобалося. Вони ж не могли просто зникнути! Але... коли я побачила фото Елізабет, то зрозуміла - могли й ще й як.
Вже здавна в герцогстві ходили чутки про відому дослідницю. Казали, що вона була тією людиною, хто повністю об’їздив все герцогство, а згодом вирушив підкорювати все королівство. Проте зовсім незабаром вже на той час відома мандрівниця, зникла безвісти. Її щоденник, який я нещодавно знайшла, і мав стати моїм ключем до розгадки. Сторінки, заповнені витонченим почерком, розповідали про дивовижні пригоди, про зустрічі з чудернацькими істотами та про мальовничі краєвиди, що захоплювали дух. Але разом з цим мандрівниця описувала й жахливі події: шепіт у темряві, примарні постаті, що з'являлися й зникали та відчуття, що за нею постійно стежать. Її опис герцогства лякав і чарував водночас. А коли мова зайшла про ті таємниці, що ховає за собою столиця, розповідь раптово обірвалася на найцікавішому.
Довгі роки я ламала голову над тим — вигадка це все, чи реальність. Можливо, ця мандрівниця просто була надто чудовою письменницю, адже лише найкращі були здатні писати так, щоб пробирало до мурашок. Але я ніколи й уявити не могла, ким насправді була авторка. Доти, поки не зрозуміла найголовнішого — річ, яка їй допомагала впоратися зі страхами та йти далі й була тим самим шматочком тканини, який нам вдалося знайти.
— Герцогиня кертійська…Кертійська…Кертійська, — досі не могла відійти, повторюючи назву власного титулу та вглядаючись в до болю знайомий портрет з коротким описом тієї славної мандрівниці, що написала книгу, яка викликала в мене тисячі запитань.
— Це не просто так, — тихо прошепотів Дартен, вглядаючись у невеличкий довідник, сторінка якого й була присвячена Елізабет — тій самій дослідниці, що немов поставила себе на паузу, коли життя довкола буяло.
Інформації було не так вже й багато — блякле фото, що злегка переливалося, то темнішаючи, то світлішаючи. Ці барви лише загострювали її чіткі риси, вимальовуючи типове Кертійське чоло та виразні вилиці, які я чомусь вперто раніше не помічала. Стаття ж також була невеличкою, але її цілком вистачило, щоб зрозуміти — помилятися я не могла. Відома мандрівниця, а також моя трішки віддалена родичка — це одна й та сама веларійка на ім’я Елізабет.
— Як же вона працює? — Дартен витягнув хустинку буквально нізвідки, крутячи її в руках.
Я лише провела поглядом його короткі уривчасті рухи, що були просто зроблені навмання. Дивно, але навіть не хотілося спробувати зробити щось і собі. Я розуміла, що ще не час. І ця відповідальна мить нарешті настане. Але не тепер. Не зараз.
— Ходімо, — нарешті зібралася з духом та промовила я.
— Ось так просто?
— А в тебе є кращі ідеї? Ти ж розумієш, що все це ти можеш зробити і на поверхні.
— Але… Тихо, хтось іде, — принишк Дартен, похапцем заштовхуючи тканину собі за пазуху.
Ми швидко загасили магічні світильники та сховалися за одним зі стелажів. Книги були розставлені так хаотично, ніби їх просто звалили на купу й деякі просто випадково стали на полички. Але це було нам тільки на руку, адже звалище створювало надійний прихисток. Принаймні здалека.
— Їх тут немає. Ти впевнений, що вони мали бути тут? — почувся громовитий голос, одразу після такого, як завіса відхилилася й магічні світильники загорілися приглушеним вогнем.
— Він казав, що вони спустилися сюди. Може, втекли?
— Не витримали цього смороду, ахаха, — заревів голос, заливаючись у ревучому сміху.
— Пішли, Гаркасле, воно того не варте. Я й сам тут вчадію.
— Хай самі їх шукають, якщо такі розумні, — пробасив інший і занавіска прошурхотіла, закриваючи прохід і віддаляючи неквапливі кроки, здається, охоронців.
— Що це було? — прошепотіла я, поглядаючи на Дартена.
Але в того також не було жодної гадки, хто вже встиг видати нас. Журналістам це явно було не на користь, то хто ж тоді залишається..?
