Книга імен - Джил Грегорі

Маріо Бонфіліо ввірвався на терасу: його смагляве обличчя випромінювало рішучість, натреновані роботою м'язи були схожі на жмути канатів — ді Стефано він видався схожим на пуму, готову до стрибка.

— Перепрошую, еччеленца[3], я б ніколи не насмілився прийти до вас, якби не був у такому відчаї. Поліція нічого не робить, нічого не знає. Життя родини моєї нареченої та моє власне перетворилися на суцільні тортури. — Він судомно ковтнув, пітніючи під пильним поглядом прем'єр-міністра та крижаними очима його дружини.

— У тебе є наречена? — підказав прем'єр-міністр.

— Si, моя Ірина, моя кохана, моє серце. Ми мали взяти шлюб минулого тижня. Але вона зникла. Батько послав її на пошту з якимось дорученням, і вона так і не повернулася. Ми кругом обшукали, сеньйоре, ферми, поля — геть усе. Поліції байдуже, вони нічого не роблять. Тільки сміються з мене, кажуть, що вона втекла з іншим. А я впевнений, що бути того не може, ми з Іриною заприсяглись одне одному. Ми так прагнули побратися, жити сім'єю.

— А що ж можу зробити я, коли поліція безсила? — Прем'єр-міністр розглядав хлопця зі здивуванням.

— Ви могли б наказати поліції провести ретельне розслідування її зникнення, еччеленца, нехай вони вивісять оголошення в усіх сусідніх містах. Ірина зникла три тижні тому, ми втрачаємо дорогоцінний час. Благаю вас, накажіть — і вони допоможуть її знайти. — Хлопець із мольбою простягнув руки до дружини прем'єр-міністра, яка саме відсунула свою чашку кави.

— Сеньйоро, ви знаєте, що таке кохати. Це щастя й мука водночас. Я хочу повернути свою кохану. З нею сталося щось жахливе. Вона б мене ніколи не покинула.

Даремно шукав Маріо співчуття в обличчі жінки, — він бачив лише холод її сталево-блакитних очей і бездоганно зачесане золотаве волосся. Вона поклала на стіл серветку й підвелася з посмішкою на тонких, мов жало бритви, вустах.

— Кохання — річ мінлива, юначе. А ще кохання минає. Можливо, та Ірина не хоче, щоб її знайшли.

Обличчя Маріо спалахнуло гнівом. Очі його горіли, як розжарене вугілля, проте він стримався та не вийшов за межі поваги.

Коли Флора Донді пропливла повз нього до кімнати, Маріо переніс силу свого погляду на її чоловіка:

— Ніколи, — відказав він тихим голосом, — ніколи моя Ірина не покинула б мене з власної волі.

— Мені дуже шкода тебе. — Прем'єр-міністр посунувся вперед, і Маріо з невимовним полегшенням побачив зацікавлення на тому породистому обличчі. — Запиши для мене своє ім'я, ім'я твоєї нареченої та її батька, а також дату зникнення, і я віддам наказ поліції провести розслідування — обшукати кожен виноградник, кожне, навіть малесеньке, село. — Ді Стефано простягнув хлопцеві авторучку і звелів дворецькому принести аркуш паперу. — Ти правильно зробив, що прийшов до мене, синку, — сказав він, коли Маріо записав усі відомості і з вдячністю поклав папірець на скатертину.

Ді Стефано підвівся та простягнув руку. Маріо радісно потиснув м'ясисту долоню свого благодійника. У нього пробудилася надія, і він подумки дякував Мадонні за те, що вона надала йому сміливості прийти сюди.

— Хай благословить вас Бог, сеньйоре. Хай благословить вас Бог. — Він мало не перекинув стілець, майнувши з тераси до дворецького, який його й випровадив.

Ді Стефано двома пальцями взяв папірець і подивився на слова, написані великими літерами. Потім витяг із кишені халата срібну запальничку з монограмою. Якусь мить він дивився на переплетених вісімкою змій, а далі викресав полум'я та спалив усі надії Маріо Бонфіліо.

евід ухопився за ствол пістолета, щоб відсторонити його. Але супротивник, попри невисокий зріст, мав залізні руки. Перш ніж той зміг натиснути на гачок, Девід із силою вдарив його плечем у широкі груди та збив із ніг. Впали вони разом, кожен намагався заволодіти пістолетом, Девідів пакунок із пиріжками вилетів з рук, а рюкзак боляче врізався в спину.

— Годі, Аві! — вигукнула Йаель гебрейською мовою. — Не стріляй, це Девід!

Кулак Девіда завмер у повітрі, коли він усвідомив її слова. Аві. Увесь адреналін, що виплеснувся під дулом пістолета, угамувався, хоча серце й калатало, як несамовите.

— Прокляття! — Він випустив зброю й підвівся. Устав і його супротивник, злий та похмурий.

— Якого дідька ви мене так привітали? — Девід сердито дивився на невисокого ізраїльтянина з жорстким кучерявим волоссям.

— У моїй роботі — не єдиний спосіб вижити, — спокійно відповів чоловік. Англійською він говорив з акцентом.

Йаель замкнула двері й підняла з підлоги пакет із випічкою.

— Якщо вам набридло вбивати один одного, може, час увести Девіда в курс справи?

Аві подав руку:

— У вас класна реакція. — Ізраїльтянин мав рудувате волосся з невеличкими бакенбардами й такі темні очі, яких Девід досі ні в кого не бачив. Його постава й риси, типові для ашкеназі — східноєвропейських