Книга імен - Джил Грегорі

— Ми вже знаємо про числовий зв'язок між картами й гебрейським алфавітом, — сказав Девід, гортаючи ілюстровані сторінки в пошуках алфавітного покажчика. — Двадцять дві карти в Старших Арканах — двадцять дві літери в алфавіті.

Він відчув, як кіт треться йому об ногу.

— Ось — кабала.

Розгорнувши книжку приблизно на середині, він почав читати вголос:

— Колода карт Таро символізує кабалістичне Дерево житі я. Десятьом сефірот відповідає десять карт із числами в кожній масті Молодших Арканів Таро. Є ще одна цікава відповідність: чотири містичні світи, у яких існує Дерево життя, — земля, повітря, вода й вогонь — відображені в чотирьох мастях Таро — пентаклях, мечах, жезлах і кубках. — Девід подивився на ворожку. Та усміхнулась, і в її очах відбивалося мерехтливе полум'я свічки.

— Якщо вас цікавлять ще якісь відповідності, то, думаю, у Нью-Йоркській публічній бібліотеці ви знайдете безліч усяких посилань, — сказала вона. — З іншого боку, є багато книжок, у яких написано, що карти Таро не мають нічого спільного з кабалою; що тамплієри взяли їх від сарацинів. — Вона похитала головою. — А ще є версія, що перша у світі колода карт Таро з'явилася в середині п'ятнадцятого століття в гностиків.

Девід здригнувся, неначе його вдарило струмом.

— Справді? — Він узяв карту з вежею. — Скажіть, а на цій карті щось указує безпосередньо на кабалу чи на гностиків?

Ворожка фиркнула.

— Ну звичайно. Цього важко не завважити. — Старенька поблажливо усміхнулася, взяла карту і, піднісши її близько до свічки, перевернула іншим боком.

— Оце — подвійний оуроборос.

— Це грецьке слово, правда? — Йаель розглядала двох змій, що сплелись у вісімку, кусаючи одна одну за хвіст.

— Так. Воно означає «той, що кусає за хвіст». Для гностиків один безкрилий змій, що кусає власного хвоста, символізує сонце або світ. А двох зміїв, як на цій карті, називають Великим Змієм Світу — це символ вічного циклу смерті й відродження.

— Смерть і відродження. Руйнування й оновлення, — задумливо мовила Йаель. Від нудотного запаху ванілі Девідові стало млосно. Йаель нахилилась до нього і, стишивши голос, сказала: — Саме це гносеї й задумали вчинити в масштабі всього світу. Убивши ламед-вовників. То що, тепер ви мені вірите?

Дощ, здається, заперіщив іще сильніше, по дверях забарабанив град.

Усі на мить поринули в думки, і ніхто не почув, як задніми сходами до салону хтось крадеться.

Девід розмірковував, чому рабин Бен Моше зберігав цю карту в сейфі разом із бурштином первосвященика та іншими предметами.

Першою заговорила ворожка. Вона віддала карту Девідові й, пильно дивлячись в очі у тьмяному світлі свічки, сказала:

— У вас стільки запитань. Можливо, відповіді — у картах. — З обнадійливою усмішкою вона простягнула колоду Йаелі. — Ну ж бо, люба. Потасуй. Я розповім тобі, що вони віщують.

Йаель похитала головою, різко підвелась, і тієї ж миті Девід помітив за завісою з бісерних ниток якийсь рух. Це був не кіт, а хтось великий, зі світлим волоссям.

Його пронизав гострий страх.

— Тікаймо! — крикнув він і підштовхнув Йаель до дверей. Щойно вона їх відчинила, як з іншого боку до кімнати ввірвалося двоє молодиків.

Блондин відкинув ворожку вбік. Дужий латиноамериканець підняв пістолет. З дула вихопився вогонь, куля просвистіла біля Девідового вуха, але той був уже надворі — біг сходами нагору слідом за Йаеллю. Вони кинулися в темряву, чуючи за собою крики старої ворожки.

Місто було чорне, цілковито чорне — мокре, порожнє, налякане громом.

«Дякувати Богу, що так темно», — подумав Девід. Схопив Йаель за руку, і вони наосліп помчали вулицею по глибоких калюжах.

— Сюди! — Кроки за спиною хлюпали дедалі ближче, і Йаель різко повернула ліворуч, потягши його за собою. Вони пірнули в браму якогось особняка. Причаїлися за дверима, по коліна у воді, намагаючись віддихуватися якомога тихіше. Страх стиснув Девідові серце. Вони зіщулились у суцільній пітьмі, неначе двоє щурів у канаві. Запхавши руку в кишеню, він пересвідчився, що камені на місці.

Вулицею просто над ними прогупали кроки. З-під невидимих черевиків в очі хляпнула вода.

Вони затамували подих. Заціпенілі від страху, чекали, що буде далі. Щодалі...

Минула ціла хвилина. Тоді вони нарешті полегшено зітхнули й обережно вийшли зі свого сховку. Швидко перейшли вулицю по глибокій воді й, тулячись до будинків, благословляючи темряву, пішли назад до готелю.

— Як вони нас знайшли? — пошепки запитала Йаель, аж коли вони опинились усередині.

— Може, їх тут більше, ніж ми думали. Може, вони розкидані по всьому місту. — Девід навпомацки йшов у суцільному мороці коридору, доки не налапав двері, що вели на сходи. — Щастя, що ми не на останньому поверсі, — пробурмотів, коли одне за одним вони потихеньку пішли нагору темними сходами.

Хтось іде назустріч. Вони завмерли. Розслабилися, аж коли почули лагідний голос жінки та схлипи дитини.

Притиснувшись до стіни, вони пропустили їх повз себе й мовчки пішли нагору.

На наступному поверсі Девідові здалося, що його сумка вдесятеро поважчала. Він почувався так, неначе несе на плечах вагу всього світу.

Хоч якщо