Книга імен - Джил Грегорі

Ділон дивився крізь ілюмінатор у чорноту, розмірковуючи, що це — небо чи океан. Більшість пасажирів у напівтемному салоні літака спали, а йому спати зовсім не хотілося. А хотілося випити подвійну порцію шотландського віскі.

Востаннє він бачив єпископа Елсворта в Римі на конференції, яку спеціально проводили на великодньому тижні. Єпископ сам розшукав Ділона й кілька хвилин розхвалював його останню книжку. Але значно довше він розводився про власний проект, що його започаткував у єпархії, — суботній сніданок із читанням Біблії для хлопців із групи ризику.

Ділон відкинувся в кріслі і, примружившись, згадував перстень із рубіном, який Елсворт мав на пальці того дня; згадував його спокійне світло в променях сонця на п'яца, коли єпископ жваво розмахував руками.

Тоді Ділон нічого не знав про історію цього каменя. Тільки багато років по тому він дізнався про його значення. І коли Девід показав йому інший, схожий, камінь, він збагнув, що має робити. Насамперед переконати Девіда поїхати до Брукліну.

Тепер усе ставало зрозумілим.

Він шукав у глибинах душі щось, що потамував давним-давно, — гнів, який охоплював його в дитинстві в Бостоні, холодну лють, котра накочувалась, коли батько його лупцював, а мати тікала геть. Тепер він знову хотів відчути цю лють. Вона була йому потрібна.

Він був готовий удатися до будь-яких засобів, аби довести цю битву до кінця.

атч поставив чайник на плитку й запалив газ. Він і досі любив заварювати каву по-старосвітському — завжди додавав кілька зайвих ложок, скільки б порцій не готував.

Під супровід поганих новин, що линули з телевізора на кутовій поличці, він вибив на пательню яйця та перемішав їх із дрібно посіченим беконом. Але думки його були далеко від їжі. Непокоїли його гості, що зайняли вільну спальню тут, у хатині.

Він заніс Стейсі в дім глупої ночі й наказав Мередіт, щоб негайно кликала його, у будь-який час, щойно він знадобиться. Гатч чув, як дівчинка кілька разів кричала серед ночі уві сні і як Мередіт заспокоювала малу. Було вже близько опівдня, та за останні дві години з гостьової спальні не долинало ані звуку.

Він сподівався, що Девід зателефонує йому на світанку, та марно. Гатч набирав і набирав його номер із самого ранку, але зв'язку з другом не було. І от тепер Сі-ен-ен повідомило про причину.

«...Усі п'ять районів Нью-Йорка та частина Нью-Джерсі й сьогодні залишатимуться без електропостачання: система зазнала пошкоджень через безпрецедентну зливу, під час якої вчора на Східному узбережжі випало понад одинадцять дюймів опадів. Блискавки зруйнували центральну електростанцію, — ця аварія подібна до техногенної електрокатастрофи, що сталась у серпні 2003 року. Учорашня буря вивела з ладу мобільний зв'язок. За повідомленнями офіційних джерел, навіть коли електропостачання відновлять, знадобиться декілька тижнів, щоб відкачати воду з метрополітену...»

Диктор щось іще бубонів, а Гатч тим часом виклав яєшню на тарілку. Доки Девід не вибереться з Нью-Йорка, доведеться сидіти тут, оберігати Мередіт і Стейсі й не дозволяти Мередіт набридати дитині своїми примхами.

— Здається, щось горить.

Гатч озирнувся на дитячий голос. Дівчинка стояла у дверях кухні: з розпатланим волоссям і досі червоними від сліз очима. Вдягнена вона була в ті ж спортивні штани та футболку, що були на ній у машині.

— Лісові пожежі досить далеко звідси, маленька. Просто дим швидко долає відстань. Що тобі зробити на сніданок? Яєшню? Чи ти полюбляєш пластівці?

— Я хочу поговорити з Девідом, — сказала Стейсі тоненьким голосом.

«Я теж», — подумав Гатч.

— Учора, коли він просив тебе забрати, він телефонував із Брукліну. А ввечері в Нью-Йорку була жахлива гроза.

Гатч кивнув у бік телевізора, — на екрані демонстрували намагання нью-йоркців якось пересуватися затопленими вулицями.

— Гроза вивела з ладу всю електрику, Стейс, навіть оператори мобільного зв'язку не працюють. Доведеться нам сидіти тут тихо та чекати, поки Девід не подзвонить.

— Просто не розумію, що відбувається. — Голос її тремтів, і Гатч бачив, що в очах її знову з'явився страх. — Тут лісові пожежі, а весь Нью-Йорк затоплено водою. Дивно, дуже дивно.

Стейсі наблизилась до вікна. Вона дивилася на дим, що здіймався від далекого жовтогарячого полум'я на горизонті, а коли повернулася до Гатча, в очах у неї бриніли сльози.

— Гатче, я безнастанно думаю про тих тварин, що опинились у вогні. Вони можуть урятуватися, хоч хтось із них?

Гатч відкашлявся.

— Хтось зможе.

— А решта? — Голос її обірвався. — Зрозуміти не можу, як таке дозволяє Господь.

Карі очі Стейсі були схожі на прозорі озерця болю. Неприховане страждання відбилося на невинному юному личку. Якби він тільки знав відповідь!