Книга імен - Джил Грегорі

— Може, я не так багато знаю про Бога, як належало б, — нарешті мовив він. — Зате я добре знаю, як смажити яйця. Омлет, бовтанку чи окату яєшню, юна леді?

Стейсі судомно зітхнула та прикрила мокрі очі долонькою.

— Мабуть, бовтанку. — І знову підійшла до вікна й почала вдивлятись у далеку заграву.

— Як ви гадаєте, скільки піде часу, щоб загасити оті пожежі?

лизько двох годин пробирався Девід запрудженими вулицями до офісу Джадда Вонамейкера. Здавалось, увесь Нью-Йорк висипав на тротуари, юрмився навколо гучномовців, розшукував якусь їжу чи неушкоджений банкомат, — усі очікували бодай найменшого натяку на відновлення електропостачання й повернення до нормального життя.

Протискуючись крізь натовп, Девід ні на мить не забував про небезпеку й пильно стежив за людьми. Нарешті він дістався до надійної споруди ООН, але там було темно, офіс зачинено.

Девід тинявся біля входу, проклинаючи такий нікчемний зараз мобільник. Не працював і телефон у готелі. Скільки б не намагався він зв'язатися з Джаддом або Гатчем, усе було марно.

Пригнічений і сердитий, Девід міг лише сподіватися, що Стейсі тепер у безпеці під опікою Гатча. Питання, чи побачить він її колись знову, каменем тиснуло серце.

Що ж, доведеться повертатися до готелю. Не пройшов він і трьох кварталів, як апетитні булочки й пиріжки на вітрині магазину-пекарні заманили його всередину. Там було повно людей, а світло йшло тільки крізь вікно.

— Усе вчорашнє, — оголосив продавець, коли підійшла черга Девіда. — У нас розпродаж: три за ціною однієї. Закінчиться товар — настане кінець і мені. Що я можу спекти, як немає електрики?!

Девід купив півдюжини пиріжків, кілька шматочків бісквіта, дволітрову пляшку теплої кока-коли та знову вийшов на вулицю. Хоча за ніч вода трохи спала, машин практично не було, і це справляло моторошне враження. Він уважно роздивлявся навсібіч, прямуючи до готелю, і все роздумував, як це нападники розшукали їх минулої ночі.

Адже в Нью-Йорку мусить бути не одна тисяча ворожок Таро, — як сталося, що Темні янголи дізналися, до якої саме вони звернулися? Адже їхнє рішення було спонтанним.

Якщо тільки за нами не стежили від самого ресторану. Від «Йоцуби». Якщо Темні янголи вистежили нас за вечерею із Джаддом, Вонамейкер також у небезпеці.

А попередити його неможливо, як неможливо застерегти тих ламед-вовників, що залишилися живими, про небезпеку, котра загрожує їм. Девід не мав упевненості, що знає імена їх усіх, — та чи взагалі в його пам'яті залишилися хоч якісь імена?

Уперше він відчув бажання опинитись у Сафеді. Єдиною зброєю проти гносеїв були оті імена в нього в голові й у щоденнику. Він не мав ані знань Йаелі, ані її зв'язків, він не володів мудрістю рабина Бен Моше, — лише відголоски досвіду, який опирався логічним поясненням. Якщо місто Сафед справді священне й містичне, як твердить Йаель, можливо, воно визволить голоси душ, що благали його пам'ятати їх.

Девід уповільнив кроки. А непогано, що він може трохи пройтися, розім'яти м'язи, провітритися. Таке враження, ніби не п'ять днів, а кілька століть минуло відтоді, як він розгромив Тома в партії у сквош. Навіть не віриться, як круто повернулося його життя.

От він потроху божеволіє, — утікач, загнаний у задушливий готельний номер, відірваний від усього світу. Номер у готелі дуже тісний, проте Йаель жодного разу не поскаржилася. Їй дуже хотілося залишитись у готелі самій, доки він ходитиме за паспортом. Мередіт уже б на стіни дерлася, верещала б, що її от-от захоплять у полон.

«Гатч має зараз із нею клопоту по самісінькі вуха, — подумав він, пильно вдивляючись у колодязь сходів, перш ніж рушати вгору. — Якщо він їх забрав».

Девід завмер — за дверима їхнього номера лунали голоси. Він прислухався, почув чоловічий голос і швидко вставив у замок електронну картку-ключ. Потім рвонув двері й побачив просто перед собою дуло пістолета.

ворецький прем'єр-міністра вийшов на терасу, де в просторих шовкових халатах ді Стефано та його дружина сиділи за традиційним сніданком — кавою з рогаликами.

— Перепрошую, сеньоре та сеньоро, — він злегка вклонився до прем'єр-міністра, і тон у нього був винуватий. — Один хлопець із села проситься до вас. Дуже наполягає. Твердить, що його мати працювала у вас на кухні, коли ви були в армії, і я її дійсно пам'ятаю. Він запевняє, що ніхто, окрім вас, не зможе йому допомогти.

Ді Стефано рвучко згорнув газету й поклав біля тарілки, а його дружина й далі присьорбувала каву.

— Можеш