Останній ельф - Сільвана Де Марі

— а може, це була просто нагода, щоб перестати співати й з’їсти трохи більше винограду. Скрізь лунали перелякані зойки, діти розбігалися навсібіч, наштовхуючись одне на одного. Робі й далі мчала вперед, удаючи смертельний переляк, розмахуючи руками й видаючи пронизливі крики. Раптом вона — уже не вдавано, а по-справжньому — перечепилася за кореневище й з усієї сили врізалася в здоровенний круглий кіш, у який діти зсипали виноград зі своїх кошиків. Кіш кілька разів хитнувся туди-сюди, а тоді остаточно втратив рівновагу і, повалившись набік, покотився вниз по схилу. Трохи винограду по дорозі висипалося, але не весь: більша частина лишилася всередині. І коли кіш, підстрибнувши наостанок на якомусь камені, приземлився простісінько Страмаццо на голову, він був іще майже повний. Здійнявся страшенний шарварок. (Скрізь стояв несамовитий крик. Тракарна кинулася визволяти свого чоловіка, але кіш був зроблений, здавалося, саме під мірку Страмаццо, який, пробивши головою дно, добряче застряг у ньому. Крешо і Морон поспішили йому на допомогу, тільки додаючи цій сцені комічності: вони вдвох тягли кіш в один бік, Тракарна — в інший, а всередині стирчав Страмаццо, щось волаючи й бризкаючи на всі боки виноградним соком. Хтось у винограднику не зміг стримати сміху. Краєм ока Робі побачила, як Йомір зникла в кущах винограду разом з тією тінню, що чекала на неї.

Вона втекла.

Тепер клопіт був уже не з Йомір, а з нею самою. Робі спробувала придумати ще щось, аби виплутатися з халепи, але марно: у голові не крутилася жодна рятівна думка, — і поверхня її розуму була рівна й порожня, наче ставок за домом після того, як усі качки відлетіли у вирій.

Страмаццо нарешті визволився з кошика, весь у свіжому соці, мов та діжка, у якій восени чавлять виноград на вино. Він підвівся й тепер ішов просто до неї, доводячи своїм виглядом, що його лице може мати ще й третій вираз, окрім тупої байдужості або чистої, нескаламученої глупоти: вираз люті. Із цим виразом на обличчі він аж ніяк не виглядав розумнішим, але страх викликав неабиякий.

— Ти… ти… — почав кричати Страмаццо, вказуючи на Робі пальцем. — Ти… ти… — слова застрягли йому в горлі.

Робі не мала ні найменшого бажання довідатися, що ж саме мало прозвучати після «ти». Вона запитала себе: які шанси в неї на те, щоб і собі спробувати втекти. І зробила висновок: ніяких. Крешо і Морон уже перегородили їй шлях до втечі.

Вона запитувала себе, скільки ударів палицею дістане й скільки разів не зможе стати у звичну чергу за кукурудзянкою та яблуком, — і її сповнив страх перед болем і голодом.

Уперше дівчина була справді перелякана: хтозна, чи дотягне вона до весни.

Робі стояла непорушна й розчавлена передчуттям неминучого. Уперше в житті вона не бачила ні найменшого проблиску надії.

Та зненацька все навколо позеленіло. Хтось закричав зі страху. Робі підвела очі догори. У небі висіло щось велетенське й смарагдово-зелене — і сонячні промені, просвічуючи крізь це щось, теж забарвлювалися зеленим. Робі одразу ж збагнула — чи то пак згадала — що відбувається. То був дракон, що заслонив своїми крилами сонце.

Розділ шостий

Йорш прокинувся й потягнувся. Опіки на правій руці та на чолі майже загоїлися, і він їх уже зовсім не відчував, а от попечена спина раз у раз змушувала його зойкати. Підвівся, накульгуючи. Останній зі сталактитів, які збив дракон, коли махав хвостом, розбився на гострі скалки й поранив йому кісточки на ногах. Причому на обох відразу. Взагалі, усе тіло в нього затерпло й боліло при кожному рухові.

Від холоду суглоби заніміли, коліна ледве згиналися.

Він почувався, наче рак, що заночував у льодовні.

В Арстріді, останньому селі, позначеному на карті, мисливець купив йому тепле та зручне вовняне вбрання, сіре із синім. Проте речі не ростуть, а діти — ще й як. А ще одяг протирається, рветься, просто розповзається від старості… Тепер усе, що в нього залишалося, — це шматина, яку він обмотав навколо стегон. І вона анітрохи не рятувала його від холоду.

Він пригадав собі щасливі часи, коли все було просто ідеально: і температура в печері, і тепле покривало з метеликів. А він ще й нарікав! Доля з неабияким почуттям гумору втілила в життя всі його бажання. Тепер недосконалості й непевності стало аж задосить: він багато дав би за те, щоб бодай один день був, як колись, нудотно передбачуваним і подібним на інші.

Йорш згадав себе малого, у три роки, коли стояв сам-один, напівмертвий від страху, холоду й голоду, посеред дощу й темряви. Він просив тоді в долі трохи тепла й щось поїсти, — і тринадцять років він мав одного й другого стільки, що його вже почало нудити. Долі, очевидно, невідомо, що таке золота середина.

Драконятко ще спало. Модриновий ліс, де вони зупинилися на ніч, ледь припорошило снігом. Краще їм побути поза бібліотекою: не тільки для того, щоб урятувати бодай дещицю людського знання, а й з огляду на те, що малий був надто вже живчиком і тільки й знав, що весело махати хвостом. А падіння чергового сталактита зі стелі цілком могло стати для ельфа смертельним.

Юний ельф вийшов із гущавини на узлісся. На межі з льодовиком, який сповзав з гір, густо поросла гірська арніка. Йоршкрунскваркйолнерстрінк що тільки не робив, щоб донести до драконятка ідею грядки з арнікою, — сподіваючись, що вона з’явиться просто перед його очима. Та все, чого він домігся, це безпорадно-спантеличеного «уі-і-і-і» — і неминучого снопу полум’я. На згадку про це плечі ще й досі пекли вогнем.

Очевидно, матеріалізація відбувається тільки під дією справді потужних емоцій: треба цілий мішок радощів і цілу купу любові. А простої потреби в арніці для лікування опіків та для уникнення їх у майбутньому аж ніяк не досить, щоб викликати бажаний ефект.

До того ж, у малого дракона росли зуби: передні були вже нівроку великі, а середньобічні якраз починали прорізатися. Через це ясна свербіли, і драконятко рятувалося від цього, гризучи все, що попадалося під лапу. До книжок, що перетворилися на попіл, додавалися тепер ще й ті, що перетворилися на тирсу — і все це разом загрожувало людському знанню суттєвими втратами. То було так, наче б у домі завелася здоровенна тисячошістсотфунтова миша.

Йорш дошкутильгав до місця, де росла арніка. Її було всього кілька кущиків, але для спини та плечей цього мало вистачити. Щоб загасити чи бодай пригасити