Останній ельф - Сільвана Де Марі
Тисяча шістсот фунтів приголомшення. Тисяча шістсот фунтів страждання, відчаю, розчарування. Навіть мозок немовляти міг збагнути, що все це було влаштовано навмисно. Як він міг учинити з ним таке? І навіщо це зробив?
Тоді дракон опустив голову. Тільки тепер він заплакав, точніше, тихо заскімлив. Не було навіть викиду полум’я: здавалося, його внутрішній вогонь зовсім погас.
Йоршкрунскваркйолнерстрінк почувався препаскудно. Він безсило опустив голову на груди. З нього було вже досить.
Він відчув свою невимовну самотність, що, наче кам’яна брила, здавлювала йому подих.
Він був самотній, коли брів під дощем по грязюці. Чоловік та жінка допомогли йому, але не могли його розрадити, бо вони були люди, а він — ельф, і між ними завжди існувала стіна відчуження й нерозуміння.
Тринадцять років він провів поруч із драконом, який висиджував яйце й був надто заглиблений у свої тривоги, щоб по-справжньому зважати на свого опікуна та його думки. А тепер він знову не мав більше нікого. Йому захотілося, щоб хтось розрадив його, обняв і сказав: «Ти молодець, ти зробив усе, що знав і міг. А тепер не хвилюйся: я сам з усім розберуся».
Оцих слів — «не хвилюйся, я сам з усім розберуся» — він не чув іще ніколи в житті.
Йому хотілося, аби хтось покликав його й сказав, що вечеря вже готова.
Йому хотілося, аби вночі хтось підіткнув йому ковдру.
Йому хотілося, щоб з’явився хтось великий і сильний, хто міг би допомогти маленькому дракону й знав би, що сказати й що зробити, аби полегшити його біль.
Та не було більше нікого. Тільки він. І сповнений відчаю маленький дракон.
Йорш мусив давати раду сам. Він згадав, як зцілив зайця та курку, чиї рани були несумісні з життям. Він допоміг Сайрі звільнити легені від води. Тут не було нікого більшого й сильнішого за нього, тільки він. Це краще, ніж нічого.
Він тут. І цього досить. Він мусить іти до драконятка, вгамувати біль його ран, загоїти їх. Він не міг вилікувати власні рани, але рани інших — міг.
Потім треба заспокоїти й розрадити малого, а відтак і себе. Заспокоїтися можна, звісно, і самому, але вдвох простіше: заспокоївши іншого, ти й сам стаєш спокійним.
А тоді треба навчити драконятко літати. Усе вийде. Просто дракон ще надто малий.
Через кілька місяців він спробує ще раз, і малий усе зрозуміє. Мабуть, він надто поспішив. Слушний час іще не настав. Йорш підвів голову, розправив попечені плечі й побрів допомагати малому. Та під ногу йому трапилася обламана гілка, поранена в кісточці нога підвихнулася й, утративши рівновагу, він упав зі скелі. Пролетівши двадцять футів, він приземлився простісінько на драконятко. Тихе скавуління враз перетворилося на судомне завивання. Переляканий Ерброу підскочив, як обпечений, підкинувши догори й ельфа, який описав у повітрі дугу — таку саму, як арки першої рунічної династії.
Цього разу Йорш приземлився на самісінький край майданчика, за яким зяяла прірва.
Він зумів ухопитися руками за кущ ожини, але тіло його повисло над безоднею. Під ним були тисячі футів польоту — і падіння на граніт.
— Допоможи мені, — заволав він до драконятка. — Допоможи мені, — закричав знову, скільки було духу. — Хвіст. Подай мені свій хвіст. Ти можеш мене врятувати.
Малий дракон завмер, дивлячись на нього переляканим поглядом. Він неначе закам’янів.
Тисяча шістсот фунтів тупого нерозуміння.
— Хвіст, — знову закричав юний ельф. — Простягни мені свого хвоста-а-а!
Під час падіння він поранив руки. Зрештою, вони й до того були обпечені, й опіки ще не загоїлися. Та й ожина була страшенно колюча.
Ельф щосили старався не розтискати пальці, але руки його не слухалися.
— Я зараз загину. Не дай мені померти. Хвіст. Ти ж можеш, чортів змій. Врятуй мене.
Тисяча шістсот фунтів остовпілої ні-на-що-не-годящості.
Йоршеві пальці розтиснулися.
Він полетів у безодню.
Ельф гарячково думав навіть не про те, як урятуватися, а про те, як ударитись об дно урвища так, щоб померти відразу й довго не мучитися. Він питав себе, скільки часу треба, щоб померти, і чи цього часу досить, щоб відчути біль. Він спробував подумати про маму. Скоро вони зустрінуться. Та це його не тішило. Єдине, про що він міг думати, — це те, що він будь-що хотів би жити.
Зненацька світ у його очах позеленів. Небо, сонце, його руки, які він, падаючи, простягнув перед собою, його ноги, що безпорадно метлялися в повітрі, сніг на гірських вершинах — геть усе було зелене. Над ним розкрилися два величезні зелені крила, і сонце світило тепер крізь них.
Дракон летів. Він повиснув над ельфом із широко розпростертими крилами. «Що ж, принаймні літати я його навчив», — подумав ельф.
Він вирішив не плекати марних надій.
«Ерброу просто летить услід за мною, — подумав Йорш. — Просто наслідує мій політ. Зараз він зробить оте своє „уі-і-і-і-і-і-і“ — і замість розбитися об каміння, я згорю живцем».
А тоді його погляд зустрівся з поглядом Ерброу. Тисяча шістсот фунтів рішучості. Тисяча шістсот фунтів упевненості. Малий летів, щоб урятувати його. Упавши, він боляче вдарився. Зрозумів, що падати боляче. І тепер не хотів, щоб ельф теж упав. І він щосили старався перехопити його в польоті. Ось дракон уже порівнявся з ельфом. Йорш заплющив очі й затамував подих, чекаючи, коли в нього ввіп’ються, роздираючи шкіру, драконячі пазурі. Може, дракон урятує його від падіння тільки для того, щоб він помер, простромлений гострими кігтями.
Тисяча шістсот фунтів розуму.
Він відчув, як драконячі лапи рвучко зупинили його падіння. Ерброу впіймав його за зап’ястки, обхопивши кожну руку двома кігтями задніх лап. Його хватка була водночас твердою, сильною й… ніжною. Лапи Ерброу залишалися м’якими, як у дитинчат будь-якої тварини. Пазурі не завдали ельфові жодної подряпини. Драконів мозок досягнув зрілості й запрацював на повну!
Драконятко різко здійнялося вгору, а тоді попрямувало до пагорбів за Темними горами. Коли вони трохи знизилися, ельф побачив чудовий краєвид, де виноградники перемежовувалися з яблуневими садами. Йорш зібрався із силами й задер ноги високо над головою, так наче хотів зробити підйом з переворотом; Ерброу зрозумів цей маневр і нахилив одне плече,
