Останній ельф - Сільвана Де Марі
— Летімо геть звідси, — крикнув він.
Ерброу зробив ще один віраж — і попрямував по той бік Темних гір, до моря. Перелітаючи гори, вони то підносилися високо, аж понад хмари, то опускалися так низько, що мало не черкали по верхівках високих гірських модрин. Згори Йорш побачив, що бібліотека тепер цілковито відрізана від світу. Два обширні зсуви ґрунту, що сталися, напевно, позаминулої весни, коли одночасно з відлигою почалися сильні зливи, зруйнували й сходи, якими він піднявся був від річки разом з Монсером та Сайрою, і шлях, яким чоловік та жінка пішли геть. Тепер бібліотеки міг дістатися тільки той, хто має крила. А тоді — ген за долиною, попід хмарами — він побачив небокрай, який раз у раз перетинали тільки чайки. Відчув, як вітер розвіває його волосся. Шум моря зливався у вухах зі свистом вітру та квилінням чайок.
Спина дракона була наче створена для того, щоб літати на ньому верхи. Між двома основними крилами дракон мав ще два маленькі внутрішні крила, укриті м’якою теплою шерстю. Дракон відчув, що ельф тремтить від холоду, і прикрив його цими двома крильцями. То було найзатишніше місце, яке тільки можна собі уявити.
Тим часом унизу перед ними відкривалася долина в усій її красі. Ерброу безстрашно падав униз, торкаючись верхівок дерев, а тоді знову злітав понад хмари, спускався аж до самісінької землі — а тоді знову шугав у небо.
У повітрі розносилося драконяче ричання, низьке й басовите, — зовсім не схоже на колишнє «уі-і-і-і», — а з пащі Ерброу хмарою вивергалося полум’я. Проте дракон пролітав крізь власне полум’я так швидко, що ельф навіть не відчував його — як не відчуваєш полум’я свічки, коли швидко проведеш по ньому пальцем.
З кожним риком небо спалахувало полум’ям і золотистою загравою, а тоді вмить повертало собі колишню ясність і блакить. Дракон спустився вниз до морської поверхні й злегка черкнув по воді. Йорш відчув на обличчі й волоссі солону морську піну. Навколо нього наввипередки котилися хвилі й кружляли чайки. Лінію небокраю не розривало більше ніщо.
Йорш подумав, що все життя, напевно, ділиться на до і після. До і після того моменту, коли ти вперше торкнувся морських хвиль. Життя, у якому не було цієї миті, мабуть, не зовсім повноцінне.
Ерброу зімкнув навколо ельфа маленькі внутрішні крила, щоб захистити й зігріти його, а тоді пірнув у воду. Йорш знову уявив собі, що він риба, і насолоджувався зануренням у солоні хвилі. У воді вони перестріли зграйку дельфінів, які зачудовано спостерігали за ними. Серед них була й дельфіниха з малим дельфінятком, і Йоршеве серце на мить наповнилося тугою за власним утраченим дитинством, — але тут Ерброу знову здійнявся догори, у небо, де кружляли чайки, і туга розчинилася в крапельках піни, які вони лишили за собою далеко внизу.
Дракон знову заричав — то був низький, гучний звук, схожий на мисливський ріг. Цього разу ричання було вже без полум’я.
Йорш засміявся. Він знайшов те, що так довго шукав! Щоб загасити драконяче полум’я, можна обійтися без наперстянки, аконіта й арніки, — досить самої тільки морської води.
А далі він уже сміявся, не перестаючи, бо це і є щастя — ширяти високо в небо, тоді вдалину до обрію, тоді знову в небо, коли волосся розвівається на вітрі, навколо кружляють чайки, а внизу з води на тебе дивиться маленьке дельфінятко, весело перекидаючись на хвилях і запрошуючи до гри. Він не переставав сміятися, бо тепер його самотність наче випарувалася — а це ще більше щастя, ніж політ у небі. Поруч із ним (а точніше, під ним) тепер — його друг, його справжній брат, великий і сильний.
Цим своїм спільним польотом вони з Ерброу розірвали те коло, у якому обоє були замкнуті — коло смутку й самотності.
Ельф нахилився до дракона й обняв його. Він занурив лице в смарагдову шерсть і якусь мить лежав так нерухомо. Дракон радісно заричав — і золоте полум’я прорізало вечірнє небо, наче довгий світляний меч.
Сонце сідало все нижче й нижче, а тоді й зовсім сховалося за обрієм. Небо всіяли зорі. Єдина суша, яку було видно, — це крихітний острівець з величезною дикою черешнею. Обрій являв собою досконале коло, нерозривну лінію зустрічі моря з небом.
Розділ сьомий
Робі лежала горілиць на сонці, а час плинув повз неї, наче вода повз камінь.
Відтоді, як небо наповнилося зеленню драконячих крил, вони більше ні дня не працювали. Ніхто й не пробував шукати Йомір. Годували їх теж трохи краще, а Робі навіть не покарали за перекинутий кіш. Сталося неймовірне. Правду кажучи, відтоді минуло всього кілька днів, але спогади про те, що відбулося, уже так переплуталися, перекрутилися й перемішалися з пізнішими домислами, що до правди стало майже неможливо докопатися.
Загальновизнаною стала версія про те, що дракон, який зрештою зник у небі, викрав і забрав із собою бідолашну Йомір, і що решту дітей урятував своєю доблестю пан Страмаццо, який, героїчно проливаючи кров, зрештою прогнав дракона геть. Найсмішніше було в тому — звісно, якщо вам не бракує почуття гумору — що вже після третього повторювання в цю версію починали справді вірити. Правда розчинилася й зникла, як зникає в землі сік з розчавленого винограду. Так чи сяк, Робі ніхто не карав. Ба більше, у деяких версіях цієї історії саме вона фігурувала як та, що першою забила на сполох, тобто була якщо не головним героєм, то принаймні однією з дійових осіб. І тепер за кілька кроків від неї Тракарна, спершись на паркан, розповідала посланцеві з Даліґара: «…і тоді ота дівчинка, Робі, здійняла тривогу. Вона із препаскудної сім’ї. Її батьки — то була справжня наволоч, — зітхнула Тракарна, — але на щастя, правосуддя вчасно ними зацікавилося. А от Робі, завдяки тим моральним принципам, що ми прищеплюємо дітям, показала себе із кращого боку. Звісно, нею керували не тільки принципи, а й страх перед драконом, — Тракарна хихикнула, — але хай там як, завдяки нашому благотворному впливу вона вчинила правильно. А тоді, якби ви тільки бачили… — голос Тракарни сповнився зворушення, на вустах заграла посмішка, а очі були замріяно задивлені в порожнечу. — Страмаццо скочив на
