У серці пожеж - Юлія Майр

Брязкіт розбитої порцеляни розвіяв спокійну тишу, що панувала на кухні зранку.

— Добре, що тарілка була пуста, — мовила Зоряна, озирнувшись. Вона сьогодні пурхала мов весняний метелик, чого не скажеш про Мелісу, яка радше нагадувала клишоногого ведмедя, розбудженого серед зими. Усе летіло з рук, а по голові ніби молотом ударили. І не дивно, бо після усіх пригод, дівчина заледве встигла заплющити очі, як вже мусила вставати. А все тому, що єдине відчинене вікно було на кухні, де дуже зручно влаштувалися Зоряна й другий син Кадела.

Що вона собі думає? Невже закохалась у дала? І ще вибрала у кого! Це ж син її господаря, а до того ж такий самий бабій як і його батько.

 Коли Меліса вчергове забула навіщо відчинила шафку і кілька хвилин мовчки витріщалася на кіпку мисок, Зоряна не витримала:

— Я покличу Власту замінити тебе на кухні. А ти займися чимось замість неї. Зазвичай це означає взагалі нічого не робити.

— Дякую, — буркнула у відповідь Меліса і не вагаючись пішла з кухні.

Відпочинок був для нею розкішшю. Якщо вже доля дала можливість попрацювати у господарському крилі, то варто пошукати відповіді на свої запитання.

— Чого тобі? — у першому ж залі їй стрілась служниця, що саме тримала в руках кошик з випраною білизною.

Меліса ледь не застогнала. Це ж треба так натрапити.

— Мені сказали працювати замість Власти, — відповіла вона рівним голосом.

— Ясно, — кивнула служниця, здмухуючи з обличчя темні пасма, що вибились із густої коси. — Ну, тоді вішай фіранки. Лежать он там на канапі.

Жінка кивнула в бік лискучого полотна золотавого кольору. І Мелісі не лишилось нічого іншого, як взятися до роботи.

— Ти ж новенька, Меланія, здається, — кинула їй услід служниця.

— Меліса, — процідила дівчина, розправляючи шовкову тканину.

— Ну то різниця не велика. Як скінчиш, зайдеш до нашої комірчини, я тобі нове завдання дам.

«Обов’язково, так і зроблю», — подумки відповіла Меліса, тішачись, що служниця не бачить її обличчя. Вона вже згадала цю жінку — Софія — покоївка, що працювала на родину Каделів більше десятка років.

 Коли пальці вкотре випустили крихітний гачечок, дівчина глибоко зітхнула й сіла на підлогу. З полички серванту на неї дивився годинник з опуклим циферблатом, обплетений кованими квітами — витвір Ніко, безперечно, як і решта годинників у цьому домі.

 Меліса так захопилась розгляданням годинника, що й не почула кроків з коридору, лише підвела голову, коли в кімнату повернулася Софія, щоправда вже без кошика.

— Ти чого це тут розсілась? — сплеснула руками темнокоса служниця. — Господиня наказала, щоб до її повернення усе було повішено.

— Усе? — Меліса спантеличено кліпнула.

— Так, усе! Усі кімнати першого поверху, — відказала служниця, не приховуючи роздратування, а тоді підійшла до вікна. — Вставай, будемо разом вішати, а то ти так і до завтра не впораєшся. Оце-то поміч мені прислали.

 Останні слова Софія ледь не виплюнула. Однак Мелісі було байдуже. В голові раптом прояснилось. Це ж вона зможе обійти усі кімнати!

— Чого усміхаєшся? Кажу, берися до роботи, — буркнула служниця.

— Гаразд, — зітхнула Меліса, прокручуючи у пам’яті план будинку. У кабінет вони навряд чи зайдуть — Кадел не впускає туди навіть найвірніших слуг, але хтозна, що можна знайти в господарському крилі. 

 Осяяна новою ідеєю, дівчина взялася чіпляти чіпляти гачки так швидко й моторно, що навіть суворе обличчя служниці розгладилося від подиву.

— Оце вже краще, — похвалила Софія. — Не хочеш перейти в покоївки?

Меліса лиш хитнула головою. У неї були інші плани.

— Якщо у мене так добре виходить, то, може, далі я сама? — попросила вона, намагаючись надати своєму голосу найбільш м’якого тону. — У тебе, певно, й так роботи вистачає.

— Роботи завжди вистачає, — відповіла Софія, зістрибуючи з табурету. Золоті фіранки тепер закривали більшу частину стіни і вікно, коливаючись від подуву вітерцю. — А ти роби як знаєш. Тільки дивись мені — не лінуйся. І не чіпай нічого. Знаю я таких цікавих лисиць. Як щось витвориш — вилетиш з тріском.

 Меліса ледь стримала посмішку. Якби ж Софія могла знати, скільки всього вона вже витворила і скільки ще збирається зробити. Але грізна служниця нічого не відала й далі розповідала, що і як вішати.

— Гаразд, — зітхнула дівчина, підхоплюючи невагому тюль, що призначалася для маленької зали із м’якими пуфами та круглим кавовим столиком, де не було нічого цікавого, окрім хіба що позолочених тарелей у скляному серванті.  

«Полювання почалося», — подумки мовила Меліса й, лишивши тюль на пуфі, одразу ж рушила до наступної кімнати. Робота зачекає.

 Кімнати були різного розміру й призначення. Меліса вже зазирнула до знайомої блакитної вітальні з каміном, а потім до великої зали, бібліотеки, до гостьових спалень… і не знайшла нічого, хоча обнишпорила кожен куточок. Вона, правду кажучи, й сама не знала, що шукає, проте з першого погляду помічала, що все довкола вимито й дбайливо впорядковано слугами. Нема за що зачепитися.

 Меліса врешті вийшла в коридор з твердим наміром повісити фіранки, доки її не зловили на неробстві, а тоді повернутися до бібліотеки — єдиного місця, де існував хоча б примарний шанс щось знайти.

 Шум кроків за спиною змусив її рухатися скоріше. За мить вона заскочила до маленької вітальні, і перш ніж сини Кадела з’явились у коридорі, дівчина вже старанно чіпляла тюль, насвистуючи веселу дитячу пісеньку.

— Арті, мама нас приб’є, — долинув голос Еріка.

— Вона ще не повернулась, — відповів йому брат. — І взагалі хто їй скаже? Всі у сенаті. А ти мене не здаси. Тобі досі не пробачили той вибрик з кабінетом.

— Це був не я, — обурився хлопець. — І мені нема чого втрачати. А ти лишишся без спадку.

— Не будь дурнем. Спадку позбавити неможливо, як не крути. Почитай закони клану.

«Цікаво куди вони йдуть?» — подумала Меліса та раптом завмерла із подивом. Слова Артура не виходили їй з голови. Неможливо позбавити спадку? А як тоді Маркус збирається провернути свій план?