Шукаю наречену. Дракон. Мільярдер! - Тетяна Овчіннікова

— Ах ти чортове поріддя! Ану припини негайно! — пронизливо верещу, намагаючись пробитися крізь клуби диму, якими ця ящірка нетесана залила всю бібліотеку.

— Та як ти смієш мені вказувати?! — гарчить він, додаючи до диму ще й язики полум’я. Ну точно спалить бібліотеку! Ідіот! Налякати мене намагається.

Ну-ну…

Мене мало обходить і його гнів, і його полум’я, у мене стійкість як до драконячих чарів, так і до їхнього полум’я закладена на генетичному рівні. Ще моя прабабуся обпеклася з таким от екземпляром, і тепер у нашому роду розвинувся імунітет. Саме тому мене, власне, й найняли на цю посаду.

Яку? Ні, не приборкувачки драконів. Хоча тепло, ні навіть гаряче! Гаряче?..

Що?

— Та ви дістали, пане драконе! — обурено вигукую і змахую рукою. Над драконом, принаймні там, де я думаю, він мав би бути, матеріалізується похмура грозова хмара і миттю проливається зливою.

І ось на мене вже дивиться мокрий і розгублений дракончик, якого образила велика і зла тьотя. З його ніздрів ще сочаться тонесенькі, зовсім незагрозливі цівочки диму, а очі з нерозумінням кліпають.

Ага, кажу ж, імунітет. Я маг води і на мене не діють ні його запальний характер, ні його полум’я, яким він розлякав половину округи.

З хмари виривається блискавка, б’є пана дракона просто у маківку, щоб не кортіло дурня клеїти, а потім за моїм порухом руки така корисна хмаринка розчиняється у повітрі.

— Що ви тут накоїли, пане драконе? — уже спокійним тоном запитую я.

— Я накоїв? — з його пащі виривається крихітний язичок полум’я, на більше після мого магічного душу його не вистачає. Та й та крихта викликає бажання лише посміятися. — Це ти залила пів бібліотеки своєю водою!

Я демонстративно скинула брову і показала на кілька книжок, палітурки яких і досі курилися димом. А потім перевела погляд на роздерті кігтями сторінки, які валялися неподалік.

— То всього декілька не таких вже й важливих фоліантів, — поспішив виправдатися він. І знову почав перекладати провину на мене: — А от ти зіпсувала набагато більше!

— Ви, пане драконе, ви! — навіть не збираюся вестися на його провокацію. Ні, він має вже зараз зрозуміти, хто тут головний. — На «ти» я до себе звертатися не дозволяла.

— Наче мені потрібен дозвіл! — форкає ця ящірочка. — Я он теж просив звертатися до себе на ім’я. Ти послухала? Я — Любомир, взагалі-то, пам’ятаєш?

— Ага! Та тільки таке звернення до себе ще заслужити треба, — знизую плечима. — А тепер, пане драконе, висушіть-но все довкола, поки книги й справді не зіпсувалися. Шкода буде втратити таке прекрасне зібрання книг.

Думаєте послухався? Ба де там! Прочинив своїми незграбними лаписьками вікно і пурхнув, мов горобець.

Як знаєш! Я твоїм книгам точно лад давати не буду. Ти ж у нас мільярдер, придбаєш собі нові.